І я оголошу хрестовий похід Брате Ансельме, в Артигаті немає камяних стін, та й стіни, боюся, не будуть захистом. Ми вчинимо інакше.
Я підкликав Анжелу й Пєра.
Діти мої! Здається, час уже в дечому розібратися. Анжело, що тобі наказали в замку? Доставити нас туди?
Жонглерка не відповідала, але я зрозумів, що так і є.
Гаразд, кивнув я. Вогнище розкладемо просто тут. Ти розжариш кинджал і прикладатимеш до її руки. З якої почнемо? Із правої? З лівої? Чого стоїш, іди по хмиз!
Він відсахнувся, і я змусив себе замовкнути. Господь не велить судити навіть таких, як Анжела. Навіть таких, як Ансельм.
Відпустіть мене, тихо проказала дівчина. Я піду Я не повернуся до замку
Я їй не вірив вона не піде. Вона буде намагатися врятувати батька. Їй обіцяли
Треба щось вирішувати. Втім, я вже вирішив, але, бачать Господь і Святий Бенедикт, як мені не хотілося вплутувати в цю історію ще й Пєра.
Брате Петре!
Нормандець, який весь цей час похмуро стояв осторонь, закинув «ґирлиту» на плече й неквапом підійшов до нас.
Брате Петре, ми з братом Ансельмом підемо до замку. Ти залишишся тут у лісі разом із цією дівчиною. Роби що хочеш, але не дай їй піти. Завтра вдень, коли сонце, я поглянув на небо, коли сонце буде над верхівками тих дерев, прийдеш сюди разом із нею. До села не повертайся. Якщо нас тут не буде, отже, ми потрапили в халепу. Тоді дій. Я дам тобі сувій, покажеш його отцю Жеаку. Якщо він не підкориться можеш відлучити від церкви і його, і весь Артигат.
Нормандець слухав, не перебиваючи, нарешті кивнув:
Я все зробити, отче Гільйоме. Якщо ви не повернутися не повернетеся, я розбирати замок по камінчику.
З дієсловами знову вийшла непогодженість, але я повірив розбере. І ще яму викопає.
Тільки май на увазі, Анжела жонглерка.
Не втече, Пєр кинув на дівчину оцінюючний погляд, і я повірив йому й у цьому.
Брате Петре, Ансельм уже встиг отямитися. Дорога праворуч! Подивися!
Нормандець згідно кивнув і поманив Анжелу. Та знизала плечима й підійшла ближче.
Дочко моя! Ти чути. Ти не втікати.
Так, святий отче, несподівано покірно відповіла вона. Я не втечу.
Перехрестя вже давно залишилося позаду, дорога й далі то піднімалася вгору, то поринала в яри, а ми з Ансельмом не сказали один одному ні слова. Нарешті, після чергового підйому, італієць зупинився й торкнувся до мого рукава.
Отче Гільйоме Ми повинні порозумітися. Ми не зрозуміли один одного.
«Звідси сталася прикрість, тож вони розлучилися один з одним» , кивнув я. Брате Ансельме, я вас цілком зрозумів. Більш того, дехто з моїх знайомих оцінив би ваш порив. Отець Бернар, наприклад. Або отець Петро з Ломбарди.
Ми розслідуємо
складну справу, Анстсельм махнув рукою. Ні, страшну справу! Тому
Тому ми теж повинні стати страшними. Брате мій, грішна сестра Анжела якось назвала ченців лицемірами. Не підтверджуй її думку. Ти думав не стільки про Жанну де Гарр, скільки про образу.
На неї? На Анжелу? здається, хлопець був щиро обурений.
Ні. На самого себе. А те, що вона хотіла зрадити нас Якщо справді хотіла Згадай: «любіть ворогів ваших»
Вона не ворог. Вона
Ансельм не договорив, а я не став перепитувати. Нехай подумає. Іноді це корисно навіть для таких знавців Ареопагіта, як цей хлопчик.
II
Я мимоволі зупинився, милуючись мовчазною твердинею, її похмурою досконалою красою.
Такі замки я бачив у Ломбардії, тихо проказав Ансельм. Але цей взяти, як на мене, нескладно. Ні рову, ні валу
Я скоса глянув на хлопця, та вирішив не коментувати. Взяти можна будь-яку фортецю, але із цією морочитися довелося б довго. Навіть без валу.
Високий шпиль! італієць кивнув на замок. Навіть звідси видно.
Спочатку я не зрозумів. Нічого схожого було не помітно. Чи вже починає пустувати зір?
Хрест! Отче Гільйоме, хіба ви не бачите? Ансельм узяв мене за руку й зненацька охнув.
Зник! Коли я торкнувся до вас.
Він взяв мене за руку Я почав розуміти вовк на площі, чорне пасмо, що вибивалося з-під хустини
Брате Ансельме, розповідайте, що ви бачите?
Церковний шпиль Ліворуч від крайньої вежі. Хрест горить на сонці. Та коли я торкнувся до вашої руки
Я кивнув, починаючи здогадуватися. Вочевидь ми добралися до лігвиська.
Брате Ансельме, зараз ми піднімемося вгору. Нічому не дивуйтеся, й вряди-годи підтримуйте мене під руку. Це виглядатиме цілком доречно. Й нічого не кажіть.
Італієць похитав головою:
Цікаво, що скажуть ці розумники в Римі? А ще кажуть, що дива трапляються лише на Сході!
Це не диво, брате Ансельме. Ходімо.
Підніматися довелося довго, і я ще раз переконався, що взяти замок непросто.
Єдина дорога, чудово обстрілювана зі стін, проходила штучним камяним коридором, дбайливо облаштованим на половині шляху. Зараз його не охороняли, але в разі штурму крізь нього не пройде ніхто поки весь простір не завалять трупами. Дорогою я не побачив жодного вартового, але це аж ніяк не означало, що за нами не стежать.
Навпаки
Біля воріт старих, обшитих грубим залізом, нікого не було, та одна зі стулок виявилася відчиненою. Ансельм котре торкнувся до мого ліктя й не втримався від зітхання.