Я дам тобі трохи грошей, дочко моя. Цієї ночі можеш залишитися
тут, а вранці
Ні! вигукнула вона. Отче Гільйоме, я не знаю, куди йти!
Вона не знає, куди йти! Однак тієї памятної ночі, після зустрічі з нашим волохатим приятелем, вона пішла явно непогано знаючи дорогу. Потім настільки ж безпомилково опинилася в Артигаті й зустріла Пєра. Чи це теж випадковість?
Гаразд, завтра подумаємо, я визирнув надвір. Почувся стукіт хтось грюкнув дверима будинку. Я подумки помянув царя Давида й усю смиренність його, вирішивши, що завтра ж не на жарт візьмуся до виховання моїх підопічних.
Як відомо, дорогу до пекла вимощено подібними намірами.
V
Я знову молодий, у моїй руці батьківський меч, позаду мчать воїни в білих плащах з малиновими хрестами, а вдома чекають Інесса й наш малюк. Чекають із перемогою гвардія атабека втікає, і зараз головне не дати їм сховатися за стінами Мосула. їхні коні стомилися, копита грузнуть у піску, ще трохи і ми наздоженемо боягузів
Раптом усе змінюється. Вершники в чалмах рвучко повертають. Полуденне сонце виблискує на піднятих до зеніту клинках.
Звучить знайоме: «Ільялла-а-а!» Вони не втікали вони лише виманювали нас якнайдалі від табору.
Ну, що ж
Ми пришпорюємо коней. «Овернь і де Ту!» горлаю я щосили, й мій клич підхоплюють воїни в білих плащах. У вуха вдаряє кінське іржання, брязкання клинків ми зітнулися, й одразу ж усе зникає, крім блиску кривих шабель. Я ухиляюся, рубаю навідліг, знову ухиляюся, хтось падає з коня, знову чується: «Ільялла-а-а!», і раптом в очі вдаряє сліпуче золото. Атабек усе ж таки знайшов мене, й на його хлопячому обличчі я бачу насмішку. Мерзотник сміється з мене.
Ні, він регоче, і я чую його зухвалий гортанний голос:
Де Ту! Ти програв мені три партії в шахи. Подивимося, як ти втікатимеш! Кажуть, у твого Попела на задній бабці біла пляма. Зараз я її побачу!
Усе це правда про Попела, а головне, я справді програв йому три партії поспіль, і цей хлопчисько сміє знущатися з мене, лицаря, посвяченого в Храмі Гробу Господнього!
Я мовчки посміхаюся у відповідь, зручніше перехоплюючи руківя батьківського меча. Зараз я розрубаю його позолочений шолом і вжену сміх глибоко в його сарацинську горлянку. Я підводжу очі й меч завмирає в руці. Імадеддін зник. Замість нього я бачу іншого хлопця в тому самому багатому панцирі, в тому самому шоломі. Обличчя незнайоме й, водночас, дуже схоже па когось, добре мені відомого. Рука опускає меча. Хлопчина дивиться на мене знайомими дуже знайомими очима, і я розумію
Я розумію, що прокинувся в цілковитій тиші. Ансельм спить тихо, але хропіння достойного брата Петра чути здаля. Перш ніж підвестися, якусь мить я лежав, дослухаючись. У домі порожньо. Це підтвердила свічка, яку я насилу знайшов на столі. Отже, гідні брати вирішили скористатися сном свого суворого наставника. Як саме, я вже здогадався.
Двері хліва виявилися відчиненими, і я відразу ж почув чийсь голос. Першої миті я ніяк не міг збагнути, але потім зрозумів.
Брат Ансельм! Але говорив він точніше читав не звичною мякою латиною, а бездоганною «ланг док», трохи ґрасируючи й налягаючи, як це роблять провансальці, на звук «а»:
На глоді листя у саду тремтить, де донна з другом ловлять кожну мить: от-от ріжок вже перший засурмить! На жаль, світанок, ти занадто поспішив
Коли б то ніч Господь навіки дав, відразу ж вступив дзвінкий Анжелин голос. І любий мій мене не полишав. І страж забув свій ранішній сигнал. На жаль, світанок, ти занадто поспішив
Підслуховувати, хай хоч що там каже поганець Ансельм, гріх, та шкода ж переривати таке. Тим часом дівчина замовкла, й знову почувся голос італійця:
Красуня мила й чарівлива, любовю ніжною розцвіла, чому ж тоді їй так тужливо? На жаль, світанок, ти занадто поспішив!
Мовчання Я вирішив, що час наводити лад, але тут знову заговорив Ансельм, цього разу звичною латиною:
Ця альба не з найкращих, та ви добре читали, дочко моя.
Ви теж, отче, тепер у голосі Анжели чулося глузування. Ви б цілком могли виступати разом із жонглерами.
Ну, звісно! Бачиш, брате Петре, до чого ми дожили? Шляхетні альби читають голодранці на площах!
А вам не здається, отче, що ви мене ображаєте? цього разу дівчина не жартувала.
Я вже казав якось: ви дуже гарна,
донно, настільки ж серйозно відповів італієць. Ваш голос чистий і благозвучний, самі ви смілива й відважна. Але ви жонглерка. Я не суддя вам, та якщо б мав право судити
То відіслали б мене в монастир до Страшного Суду!
Брате! Дочко моя! почувся розгублений Пєрів голос. Ну що ви сварити!
Я подумки закликав на допомогу Святого Бенедикта й переступив поріг. Вогонь свічки зробив таємне очевидним: порожній казанок посередині, три постаті дві в білих плащах, одна в темному. Анжелине обличчя все ще зберігало сліди образи, Ансельм здавався незворушним, а нормандець трохи зляканим.
Мир вам, діти мої, зітхнув я. Зараз відлучити вас від Святої Католицької Церкви чи трохи згодом?
І повергнути в геєну вогненну, сумно відгукнувся Пєр. Де бути волання, крики й скрегіт зубам
Зубів, я похитав головою. Ви безнадійний, брате Петре! Отже, не чую благання про пощаду.