Почувся сміх Ансельм стиснув меча двома руками й похитав головою:
А я не вірив у демонів! Отче Гільйоме, втікайте. Він по мене!
Чудовисько почуло. Величезна голова повільно повернулася. До нас долинув низький черевний рик.
Я швидко озирнувся Пєр стояв навколішки й шепотів молитву, швидко хрестячись. Раптом я помітив, що Анжела, котра не зводила очей із нічного гостя, повільно потяглася до запаленої гілки.
Величезна постать колихнулася чудовисько зробило крок. Воно не поспішало здобич була поруч. Промайнула й зникла думка вчинити так само, як і хоробрий де Гарай, але було зрозуміло не втекти.
Я витер спітнілу долоню й стис руківя меча. Звісно, це безглуздо. Кошлата лапа довша за мою руку вдвічі
Раптом спалахнув вогонь. Анжела, стискаючи в руці запалену гілку, кинулася вперед. Я не встиг навіть крикнути дівчина підбігла до чудовиська. На мить світло впало на кошлату морду, відбилося у величезних чорних очах, стало видно ощерену пащу з величезними жовтими іклами. «Оце» не злякалося вогню величезна лапа зі швидкістю блискавки метнулася вперед, перехопила гілку, інша вдарила дівчину просто в груди. Анжела встигла відскочити, новий удар дівчина стрибнула, майнули поли білої ризи, й кошлата лапа впіймала повітря.
Але чудовисько було спритним. Мить і воно опинилося поруч із Анжелою, тільки-но та встигла стати на ноги. Удар дівчина спробувала пригнутися, та все ж таки її зачепило Анжела впала, швидко перекотилася й спробувала підвестися. Чудовисько заревло й кинулося вперед, намагаючись наздогнати жонглерку. Пазуристі, схожі на ведмежі лапи потяглися вперед
І наткнулися на мій меч. Поки чудовисько дивилося на Анжелу, я встиг підбігти й стати між ними. Запалена гілка опинилася за спиною тварюки, тож я бачив тільки величезний чорний силует. «Оце» відсмикнуло лапу, на яку припав удар, і здивовано зупинилося. Я засміявся:
Овернь і де Ту! наш старий девіз сам собою зірвався з вуст. Іди сюди, нелюде!
У відповідь я почув неголосне бурчання. Я готовий був заприсягтися, що це сміх. Чорний силует трохи нахилився, я спробував пригнутися
Що сталося далі, я так і не помітив. Удар і в моїх руках залишився лише руків'я. Тварюка зламала лезо, немовби воно було з очерету. Я
відсахнувся, але зрозумів усе марно.
Волохата пазуриста лапа зметнулася вгору
Я чекав. Миті, довгі, немов роки, тяглися одна за одною, але удару не було. Нелюд зволікав, лапа, піднята для удару, нерішуче здригалася. Нарешті я отямився. Тварюка не боїться вогню, не боїться меча
Згинь! я зірвав із шиї хрест. В імя Господа й Святого Діонісія! Згинь!
Старий хрест темний, із ліванського кипариса. Колись його мені дав батько, проводжаючи до Палестини. Батькові він дістався від діда, а той освятив його спекотного липневого дня, коли тисячі лицарів стали навколішки біля Гробу Господнього, славлячи Христа в звільненому від сарацинів Єрусалимі.
Пазуриста лапа опустилася. Тварюка вагалася, і я несподівано відчув упевненість. Обережно, не відриваючи очей від готової знов здійнятися лапи, я зробив крок уперед.
Згинь! я зрозумів, що говорю ледь чутно, майже шепочу, але голос зник. У відповідь бурчання. Чудовисько невдоволено повело широчезними плечима й неохоче відступило. Я перевів подих. Невже?
Господи, пробач мені невіря моє!
Знову гарчання цього разу злякане. Тварюка махнула лапою. Мені здалося, що в моторошному рику я розрізняю дивні незрозумілі слова, немов нічний гість намагається порозумітися. Раптом стало весело.
Та гаразд! Забирайся й не сварімося!
Я знову підняв хреста, й раптом здалося, що галявиною промчав вихор. Наступної миті тварюка зникла. Не тріснула гілка, не зашелестіла трава. Там, де щойно стояло волохате чудовисько, було порожньо.
Повільно, дуже повільно я опустив руку. Не було сили навіть прочитати «Отче наш».
Чомусь хотілося сміятися, але я не міг навіть усміхнутись. Я живий
Отче Гільйоме! Ансельм був уже поруч, як і раніше, стискаючи меча. Отче Гільйоме
Анжела! я прокашлявся, намагаючись прочистити захрипле горло. Що із нею?
Я тут, дівчина підійшла, потираючи рукою плече. Удар розірвав рясу, але крові я не помітив.
Не ухилилася, жонглерка посміхнулась і похитала головою. Батько б мені надавав потиличників за таку роботу! Я думала, це звір. Колись ми вогнем відлякували ведмедів А ви дуже хоробра людина, отче Гільйоме!
Остання фраза пролунала дивно дівчина чи то дивувалася, чи то докоряла.
Шкода, тут немає вашого батька, дочко моя! голос, нарешті, став звичайним. Оскільки потиличники, вами згадані, ви цілком заслужили. Ця тварюка зламала меча ледь торкнувшись!
Ми всі виявилися маловірами! несподівано заговорив Ансельм. Навіть ви, отче! Ви взяли меча, не повіривши в силу хреста. А я я не вірив у те, що демони існують. Не вірив, що вони можуть прийти по грішника.
Він замовк, і ми повільно рушили до багаття. Важко сказати, що мав на увазі італієць, але я згадав його сміх і дивні слова: «Він по мене!» Ансельм не вірив у демонів, але тепер, нарешті, увірував. Чим же згрішив чорноокий? Не по кожного грішника пекло шле демона.
Брат Петро, як і раніше, стояв навколішки, але вже не молився, а здивовано дивився на нас. І тут я збагнув, що на Анжелі немає каптура й навіть слабкого світла багаття досить, щоб побачити, хто такий «брат Октавій». Але нормандцеві, схоже, було не до цього.