Ну ти знов!..
А: Ні, ну от коли симпатичні незнайомці десь впізнають і висловлюють свої компліменти, то це теж, напевно, радше позитивний бік. Але з іншого боку, бувають і дуже неприємні незнайомці. І навязливі, і якісь такі, що від тебе одразу щось хочуть чи з якоюсь претензією до тебе лізуть. Це все таке мішане. У будь-якому разі, напевно, маю в тому якусь потребу ззовні чути підтвердження того, що я щось роблю добре. Бо якщо чесно, то не можу сказати, що мені це байдуже.
А коли ти вперше зіткнувся зі славою в Україні? Тобто коли тебе впізнали, чи коли ти відчув, що вже впізнаваний?
А: Складно відповісти. Думаю, це ті моменти, коли я ще всередині «Бу-Ба-Бу» і де впізнають нас трьох.
Тобто це вперше почалося із «Бу-Ба-Бу»?
А: Так, кінець 80-х. Я думаю, так, бо ми тоді почали зявлятися на людях більше.
Стали дуже публічними.
А: Так, почали виступати на публіці, і це вже щось таке, що відкладається в зоровій памяті. Тоді ж не було селфі, тотального фоткання, інстаґраму.
Ти й нині не дуже в інстаґрам чи у фейсбук лізеш. Чому?
А: Мені здається, що я свій оптимальний шлях комунікування маю й без фейсбуку. Немає сенсу користуватися ним якось так епізодично. Йому треба віддати якусь частину себе. Віддаючи її, напевно, треба памятати, що ти створюєш собі купу проблем. Я ж і без фейсбуку вряди-годи спричинююсь до якогось скандалу. А от уяви собі, що я щодня мав би нагоду на весь світ щось
заявляти. Жах! Мені це просто зайве. Мої найрізкіші, найдратівливіші висловлювання так чи інакше якось там трансформуються через те, що я, наприклад, публікую в колонках або ні сіло ні впало наляпаю в інтервю. Зрештою, ми можемо вважати, що цей раз на тиждень, щотижневий виступ із колонкою це теж якась форма мережевого спілкування. Але не хочу сказати, що я такий принциповий ненависник фейсбуку, бо це якесь втілене зло чи щось тому подібне. Зовсім ні там відбувається страшенно багато симпатичного. Крім того, що й страшенно багато дурного всякого і примітивного. Але теж є і глибші речі, як і, зрештою, те, що дає змогу деяким людям знаходити себе на відстані це теж дуже непогана штука. Але я маю спілкування навіть більше ніж достатньо. Тому фейсбук мене б тільки розпорошував, відволікав.
А ти стикався із так званим фанфікшном за своїми творами? Тобто, чи хтось використовував, скажімо, Перфецького у своїх творах? Якісь нові сюжети на основі твоїх текстів?
А: Щось таке бувало. Я не знаю, чи ті тексти можна вважати такими вже аж творами, але якісь реакції, містифікації, послання й так далі щось таке було. Я цього спеціально не відстежую.
Не забиваєш час від часу у ґуґлі «Перфецький», що там пишуть про нього?
А: Ні. Це останнє, чим би я займався.
Але класна ідея, ні?
А: Ну, можна спробувати.
Як думаєш, література в майбутньому стане мультимедійною чи так і залишиться друкованою, у формі літер?
А: Я думаю, що це все одно буде якимось таким головним річищем. Літери. Так і залишиться як головна форма: письменник створює текст. У нинішні часи вже переважно в компютері. Але й це не конче, бо, здається, є й тепер якісь диваки, які все ще від руки пишуть, а по-іншому не можуть.
Ти читав цю розмову трьох іспанських письменників
А: Іспаномовних. Маріас, Перес-Реверте і Варґас-Льйоса.
Там був фрагмент про те, хто з них як фізично пише.
А: Ага, я звернув увагу. Хтось із них пише рукою, але щойно побачить, що все погано, відразу геть і починає все те саме спочатку писати. Я здурів би так працювати. Казав же на початку наших розмов, що фізичний процес писання від руки мене замордовує.
А як аудіо-книжки? Ти сам начитав якісь?
А: Фактично всі, крім «Перверзії». Спочатку вийшли три аудіобуки: «Рекреації», «Московіада» і «Дванадцять обручів». Я їх начитував протягом тижня у Франківську. Потім повністю начитав «Лексикон інтимних міст». Щодо «Перверзії» я відмовлявся, бо не знаю, як її начитувати: вона в дуже багатьох моментах візуальна. Треба це бачити, читати очима, щоб зрозуміти, в чому фішка. До того ж вона передбачає багато всяких фокусів, інших голосів Натомість «Таємницю» хтось, виявляється, й без мене записав. Я навіть не знав про це. Навіть моєї згоди не спитали.
Твій досвід з «Karbido» має якийсь стосунок до літератури?
А: Ми називаємо це літературно-музичним проектом або поетично-музичним проектом. Тобто поезія передусім. Але, скажімо, в «Абсенті» (наш третій альбом) ми базуємося на прозі. Це фактично саунд-трек до фільму, який мав би бути знятий за мотивами «Перверзії». Але цей фільм загублений, десь там втрачено плівку. Той фільм начебто ще знімали на плівку, але її загубили. А от саундтрек дивом зберігся. Ця ідея дала можливість у відповідний спосіб пофрагментувати матеріал.
Це реальна історія?
А: Ні, це легенда, в яку ми загорнули той проект.
Питаю, бо може, дійсно, хтось любительські фільми знімав
А: Хто його знає. Але тут мав би ще заради справедливості сказати, що кожен наш проект починався з того, що я передавав карбідам тексти, з якими будемо працювати, і вони їх дуже уважно студіювали. Такого уважного ставлення до моїх текстів я від наших музикантів не памятаю. Поки сам ще в роботу не ввійшов, вони вже збиралися, обговорювали, як це можна зробити, які будуть музичні рішення. Так виникали перші музичні рисунки.