Але ти це зупинив ще на рівні коректури?
А: Я це побачив аж тоді, коли погортав готову книжку. Цілий наклад вийшов такий калічний!
Щось таке собі туманно пригадую, відчуття певного здивування, коли читав книжку. І ось цікаво, тепер вилазять причини того, як воно було насправді. Але вернімось до твого німецького досвіду. Чи ти зрозумів для себе феномен німецького бестселера? Бо у нас бестселер і в Німеччині бестселер це різні технології. Тобто, чи ти зрозумів різницю між цими технологіями?
А: Ні, не зрозумів. Теоретично я можу про це розмірковувати, але не маю особистих критеріїв. Тобто мої книжки на німецькомовному ринку, де мільйони книжок, продаються досить непогано, але жодна з них бестселером не стала. Бестселер для видавництва «Зуркамп» це коли продається спочатку якихось 50 тисяч, потім виходять на 100 тисяч і далі. В мене рахунок іде на десятки тисяч, не сотні. Мої книжки постійно додруковують по кілька тисяч, і щойно вони розійдуться, їх знову додруковують. Моя перша книжка німецькою, «Остання територія», з якої все почалося, має вже сьоме або восьме перевидання. Дуже курйозний випадок був з «Лексиконом». Хтось їм, видно, щось дуже зле написав у рецензії про «Лексикон інтимних міст», і вони дуже не хотіли його видавати.
Але, з моєї точки зору, «Лексикон» це якраз дуже така перекладна річ. Вона виходить за рамки якоїсь чисто української внутрішньої проблематики, в неї глобальний погляд на світ.
А: Дякую. Я теж так думаю (сміється) . Але тут до мене звертається інше видавництво, що вони хоч завтра готові той «Лексикон» видати. Бо до них якось там дійшло, що «Зуркамп» його не хоче. Я на це відповів, що мене їхня пропозиція дуже зацікавила, але я мушу спочатку поінформувати про це «Зуркамп». Це з мого боку просто жест увічливості. Бо все-таки це видавництво, якому я дуже завдячую. Якраз на той час я був у Берліні. Зустрівся з Катаріною. Вона каже: «Ні, не смій цього нікому віддавати! В жодному разі ні, я доповім, що така ситуація». І через тиждень я отримую вісточку від «Зуркампа»: «Ми будемо видавати Лексикон». Але ціною компромісу. Тобто, що в повному обсязі, майже 500 сторінок тексту, це здається їм надто громіздким, і вони мені пропонують видати скорочену версію, тобто «Малий лексикон».
В українській версії було 111, ти ще обігрував цю цифру. А там скільки вийшло?
А: 39. Третина плюс два міста.
Ти якось потрафив обіграти це «39»?
А: Ні. Але виглядає так, що, може, вони й мали рацію
Чому?
А: Тому що там досить багато всього потрапляло тільки заради літери і потім заради числа 111. А тут число вже не таке атракційне, воно по-своєму цікаве, а натомість книжка стає якіснішою. Краще менше, та краще, як казав один вождь.
І крім того, структура «Лексикону» дає гарну можливість для відбору, бо в суцільному тексті роману, скажімо, фрагмент так просто не викинеш.
А: Так. Тобто мені навіть і цікаво було над цим працювати, як з цього вийти, як ці рішення знаходити. І потім все одно треба ж було не пропустити жодної літери. Цього разу з латинки. Отже, відбулись якісь переставляння місцями, й усе заграло по-новому.
І знайшлося щось нове?
А: І знайшлися інші сюжети. Наприклад, у німецькому варіанті виходить так, що мої тексти про армійську службу, про місця, які з нею повязані, раптом вилаштувалися всі в ряд. Hajsyn, Isjaslaw, Jüterbog. Бо так латинська абетка захотіла.
Але латинською абеткою ти всі літери заповнив?
А: Усі. Треба було один-єдиний раз схитрувати. Зараз, що то було? Ага! З Ялтою. Бо мені там важливо, що це останній текст, а в німецькій версії він ніяк останнім бути не міг. Але став принаймні передостаннім. Хоч німецькою «Ялта» мала би писатися через J. Ну і в такому разі це було б десь посередині книжки. Але я написав через Y Yalta, й завдяки цьому він став передостаннім.
А Z було?
А: Ну як без нього? Це остання літера. Місто Zug.
І як німці просувають нове видання? Є якась концептуальна різниця, порівняно з нашою практикою?
А: Ні, не можу так сказати. Загалом вони мають два визначальні книжкові ярмарки на рік: весняний у Ляйпциґу й осінній у Франкфурті.
Майже як в нас, так?
А: Так. Ну бо наші все це в них і мавпують. Це ж наші почали їздити туди, передусім у Франкфурт, десь із другої половини 90-х. Як це робить «Зуркамп»? На кожне півріччя вони видають окремим альбомом свою програму які книжки мають побачити світ. Які з цих книжок мають для них особливе значення це видно з того, як вони оформлюють свій здоровенний стенд. Бо там висять величезні портрети авторів, які цього сезону для них найважливіші.
Колись і твій портрет там був?
А: Ну звичайно. Мій пік був коли «Дванадцять обручів» отримали відразу кілька премій.
Яке в тебе тоді було відчуття?
А: Незатишне, тому що мене страшенно смикали на всі боки і на інтервю журналісти вилаштовувалися в чергу. Пройтися залами книжкового ярмарку було дуже складно. Всі зупиняли, затримували. Хотілося маску одягнути.
Ти вже надто наголошуєш на негативних сторонах слави. Але ж і позитивні теж існують?
А: Звичайно. Хвилини внутрішнього умиротворення і задоволення собою. Я думаю, лише в цьому якийсь позитивний бік. Коли ти сам на сам зі собою і вмиротворений. Бо все решта не дуже позитивне.