І Буковина.
А: Де, я думаю, відбувалося насправді таке собі відмежування. Українська інтелігенція того «віденського стилю» не хотіла. Вистачало, що Франко затаврував той весь декаданс.
А Франко був чи не єдиний, на той час ці його нападки певною мірою сприймали як нападки дивака, що вимагає ідейності в літературі.
А: Але я думаю, що деякі жіночки, на зразок Кобилянської чи Уляни Кравченко, мусили трохи в тому пастися, десь там собі на марґінесах.
Б: Кобилянська, безперечно, була занурена у німецький культурний контекст, закінчила німецьку школу, мала особисті контакти з німецькими авторами і перші твори ж написала німецькою мовою. І вже досить дорослою під впливом Кобринської навернулася до української літератури. А Франко? Франко зітканий зі впливів і німецьких, і польських, і
Ну, і його заперечення декаденства якраз полягало в тому, що це декаденство приписували йому, так же? Тобто одна справа інтенції, наміри, а інша те, що з цими намірами вийшло, які вийшли твори.
А: Ага. В будь-якому разі ми можемо говорити про те, що це все-таки частина якогось, у теперішніх термінах, єдиного культурного простору. Тобто на заході України цей дискурс умовно кажучи, віденський присутній, а на сході радше ні. Або якщо і присутній, то тільки опосередковано, знову через галичан, бо вони ж контактують з Коцюбинським, з Лесею Українкою О, Леся Українка, так. У неї серед улюбленців Гайне. Але він, як уже говорилося, не австрійський
Добре, це наші припущення. Але в наш час я можу запитати живих класиків, отож: як на тебе особисто впливали центральноєвропейські письменники чи то Грабал, чи Кундера, чи, знов-таки, польські?
А: Бачиш, із певного часу, я вибудовую власну авторську концепцію того, як розуміти цю частину світу. Від певного часу я сказав би, десь від ранніх 90-х років. Тоді я почав цим активно цікавитися і вибудовувати розуміння чогось такого, що насправді вже сформульовано було трохи раніше, але в наших сусідів. А в Україні ще ні, як не було й розуміння, що ми теж частина цього простору. Я ту всю еволюцію цього року опублікував у тебе на «Збручі» під назвою «Коротка історія мутацій». Щодо Кундери і Грабала, то варто спочатку сказати про їхню антагоністичність: це ж два полюси чеської літератури. Дві протилежності. Безумовно, це базові імена в моїй концепції Центрально-Східної Європи. Серед таких базових ще, зрозуміло, Мілош, який, проте, не з австро-угорського світу. Чи, скажімо, Збіґнєв Герберт, уроджений львівянин. Або львівянин Станіслав Лем. Але він така радше інопланетна постать у цьому контексті, хоча з «Високим замком» він дуже серйозно презентується в цьому географічному вимірі. Загалом я бачу цей простір, Центрально-Східну Європу, значно ширше: як простір між трьома морями Балтійським, Чорним та Адріатичним. Тобто як Міжморя. Чи як його тепер називають?
Інтермаріум.
А: Інтермаріум. Але польський Дуда повернувся, здається, до Триморя, так? Тремаріум. У кожному
разі, треба було залучати до концепції балканський світ, румунів, угорців, зрозуміла річ. Тому там не тільки Естергазі, а ще й Конрад, Дьйордь Конрад, який з Кундерою на ту тему якраз і сформулював кілька базових моментів на початку 70-х років. Коли ж наприкінці 90-х я постав перед пропозицією чи то пак творчим завданням від Моніки Шнайдерман, щоб ми зі Стасюком написали книжку (її потім назвуть «Моя Європа», Моніка ж її так і назве), то я для себе зрозумів, що тепер слово за нами. За нашим поколінням. Ми нова генерація в цьому творенні центрально-східноєвропейської ідеї. Що там казали про неї Кундера чи Мілош, чи Конрад і всі інші, має бути зревізовано тепер у нових обставинах. Тому що насправді сенс їхньої пропозиції, їхнього конструкту полягав у нагадуванні Заходу про те, що він покинув напризволяще певну частину Європи, здав її, злив. Але якщо для нього, для Заходу, з усіх цінностей найдорожча культура, то просимо нас рятувати і тягнути у свій західний бік. У 90-ті роки це вже ставало актуальним і для України. При цьому переставало бути аж таким актуальним для Польщі чи для Чехії, а відтак і для інших традиційно центрально-східноєвропейських країн. Але ставало актуальним для нас. Тобто у 90-х роках уже не було тієї влади Москви ні в них, ні в нас. От у чому полягали нові обставини. А раз не стало комуністичної радянської імперії, то що далі робити з цією ідеєю? Вона ж виникла на протиставленні Заходу і Москви. То що закрити її чи якось далі розвивати по-іншому? «Центрально-східна ревізія», мій есей у «Моїй Європі», то начебто спроба зрозуміти, що із цим робити далі.
І що нам зараз робити далі, коли ми знову перед парканом, коли розширення Європи зупинилося акурат перед нами і все? Стукати і нагадувати, що ми також є частиною Європи?
А: Якщо той перший досвід був успішний, досвід Кундери та його сучасників, то треба й нам тепер критичну кількість сильних індивідуумів, які про це постійно нагадують і не дадуть собі замилити очі якимись дрібнішими пропозиціями з європейського боку: «А от ми вам безвіз, а от ми вам східне партнерство» і так далі. Тобто ми Європа. Ми теж частина Європи. «І ми в Європі», як Франко писав. І ця теза повинна бути знову реінтерпретована, оновлена, звичайно ж, аргументована і красиво художньо подана.