Композитори, правда, вивчають теорію симфонії, а літератори, як правило, ні.
Б: Романістові досить мати загальне уявлення, він же все одно не відтворить симфонію в буквальному розумінні
А: Я думаю, що в музичному ремеслі більше значення школи, набагато більше все-таки, ніж у літературному. Як музикант ти мусиш обовязково пройти через якусь, умовно кажучи, консерваторію, де тебе навчать ремеслу. Але ти не мусиш скінчити саме філологію чи літературний інститут, щоб написати роман.
Б: Філологія швидше зашкодить.
А: А в музиці треба багато професійного знання, суто професійного. І рутинного володіння ним.
Б: Так, самородок насвистить мелодію, але партитуру без освіти не розпише. Ну, романісти теж бувають музично освіченими і тоді використовують музичні прийоми дуже усвідомлено.
Приклади?
Б: З найвідоміших Джеймс Джойс, Томас Манн Джойс ще й оперний голос мав, поспівував для задоволення арії з оркестром. Це вже не загальне уявлення, а знання технічних деталей. Тому в «Уліссі» він стилізує один епізод не просто «під музику», а конкретно під фугу.
А: Манн, здається, грав ще на клавірі.
Б: І влаштовував домашні концерти. Такий роман, як «Доктор Фаустус», без професійного розуміння музики не напишеш. Прикладів насправді багато, письменники тих поколінь зазвичай хоч у дитинстві брали трохи уроків музики. Як там Рильський пише: «Шопена вальс, ну хто не грав його». Для Рильського це риторична фігура. Хто не грав? Усі грали.
Після концерту доброї музики, не обов'язково класичної, я часто відчуваю певний катарсис, натхнення творити. І коли в такий момент сідаєш писати, то речення легше формулюються. Чи це тільки моє?
А: Тоді й моє теж.
Б: Я люблю вмикати музику до роботи.
А: Так, я теж це люблю, коли працюю.
Б: Бо вона сама структурує трохи, наводить лад
Тобто можна написати на цю тему дисертацію?
Б: Це вже без мене. Я тільки знаю, що мені пишеться найліпше під класику. Коли потрібен короткий структурований текст, то найпомічніший Бах. А якщо треба трошки побавитися, то Моцарт. Або щось набагато пізніше, джаз, наприклад. Аби не Чайковський.
А: А я дуже люблю останніми роками писати під мінімалістів. Філіп Ґласс передусім, хоч Ейнауді теж. Ґласс для мене однозначно very inspiring. При тому всьому, що мінімалісти демонстративно підкреслюють повторюваність своїх рішень і начебто весь час крутяться навколо того самого. І вони довели це до досконалості в тембрах.
Залишаючись при музиці, але вертаючись до теми модних колись письменників, ще був дуже такий модний в певному прошарку інтелігенції Гессе.
Б: Ага.
«Гра в бісер», «Степовий вовк» наскільки ця його популярність у нас корелювала з європейською модою?
А: Я думаю, що на теренах СРСР Гессе став тим, ким він став, десь із десятирічним розривом від Заходу. Не більше 10-ти років. Якщо на Заході це однозначно повязано з гіппі його, Гессе, перепрочитання, тобто це кінець 1960-х, то в СРСР це кінець 70-х. Друга половина, якщо точніше.
Хоч, як на мене, він був дуже антигіппівський.
А: Цього не можна стверджувати аж так категорично. У кожному разі, на теренах СРСР це час, коли теж нарешті почали зявлятись якісь гіппі. Вони просувалися на південне узбережжя Криму, жили якимись такими незалежними комунами, колоніями. Переймаючи все, що могли, від західних попередників, і культові тексти зокрема. Дуже цікаво дослідити тодішні російські переклади «Степового вовка», наприклад. Коли саме цей переклад зявляється. Він же був опублікований в «Иностранной литературе», так? Але оскільки він є і у «Всесвіті», а у «Всесвіті» він мусив бути раніше, ніж зявився російською, бо такий був принцип «Всесвіту», то я думаю, що це середина 70-х років.
Б: Але не «Гра в бісер».
А: Не мав права у «Всесвіті» зявитися твір, який уже був опублікований російською. Тому «Гра в бісер», звичайно, пізніша, а «Степовий вовк», коли не помиляюсь, то 1975-й чи 1976-й.
Але ж «Гра в бісер» надто нежурнальний твір.
Б: Тільки ти не дуже маєш рацію, що Гессе антигіппівський Навпаки, він заявив кілька тем, які потім для гіппі і загалом для революції 60-х років на Заході і психоделічної, і сексуальної стали провідними. Вже роман «Деміан», а особливо переконливо «Степовий вовк», говорить про розширення свідомості, вихід за межі свого штивного «я». Звідси прямий шлях до ЛСД, Кена Кізі і всієї цієї культури. А такі книжки, як «Сіддхартха», «Паломництво до країни Сходу» і та ж «Гра в бісер», породжують моду на все східне, на індуїзм, буддизм, дзенські практики. Це зацікавлення Сходом зявляється вже у бітників «Бродяг дхарми» Керуака можна згадати і продовжується у гіппі. Правда, сам Гессе до руху гіппі не дожив, не знати, як би він до того поставився. Але це й не має значення. Бо, наприклад, Селінджер відверто не любив бітників і гіппі, але вони його любили, і він обєктивно на них вплинув.
Вплив це щось інше. У Гессе є щось таке, що ти не любиш у Франка, його антидекадантство: у «Степовому вовку» джаз, занепад, куди іде світ?
А: Я не зауважував, щоб Герман Гессе так ставився до джазу. Мені здається, що він заслухувався ним. Не ототожнюймо погляди героя з поглядами автора. Герой у «Степовому вовку» має пройти певну еволюцію, і він джаз ненавидить на самому початку, коли він взагалі весь світ ненавидить. Але ж він згодом повертається до радостей життя, це ж сенс «Степового вовка» ще й у тому, що заскорузлу таку людину, яка фактично скінчила жити і нічого вже в тому світі любити не хотіла, такий собі «старий буркотун», як назвала його одна з дівчат, й от поступово занурюється у щось таке для нього несподіване через еротику, через наркоту, і він стає найкращим другом того джазового саксофоніста,