Тобі відмовляли в публікації «Рекреацій»?!..
А: Я отримував відмови разом із захопленням.
А як же мотивували відмову?
А: «Не можемо цього опублікувати, це такий скандал буде! Але вітаємо, це шедевр! Ми це розуміємо, але читачі не зрозуміють. Народ нас не зрозуміє». Це закінчилося тим, що раптом Рябчук стає журнальною шишкою, бо йому дають керувати «Сучасністю». Він нарешті й опублікував. Але «Рекреації» по-своєму стали відомими ще перед тим, як вийшли друком. Їх доволі багато людей прочитало ще в рукописі, його передавали з рук у руки, й до мене весь час доходили чиїсь відгуки. От на цій хвилі, в передчутті успіху, я писав і «Московіаду».
Тобто «Рекреації» циркулювали в рукописі? Не боявся, що пропаде?
А: Та я пильнував лише, щоб один примірник завжди був при мені. Я надрукував два примірники і позичав їх, давав читати. З часом тих примірників могло стати більше. Якщо хтось копіював. А так, ну були підстави побоюватися, звичайно, але тоді все трохи по-іншому сприймалося. Більше довіри чи що?
Чого питаю: бо коли читаю спогади з XIX століття про те, як рукописи частинами передавали поштою через кордони, то мене завжди дивує, що часто автори не лишали собі жодного примірника.
Б: Пошта трохи краще працювала.
А: Це точно. Але чому я раптом вирішив почати той другий курс літінституту з писання «Рекреацій»? І я махнув їх, що називається, за якихось 10 днів чи щонайбільше 2 тижні, якось так. Мабуть, одним із дуже таких вагомих стимулів ухопитися за прозу стало те, що саме тоді Неборак показував декому з нас перший розділ майбутнього роману «В пошуках Базилевса». Він теж у нього був у машинописі. Я можу з певністю сказати, що це дуже вплинуло на моє рішення й самому взятися за більшу прозу. Але Віктор не збирався поспішати. То мав бути величезний за обсягом роман,
він же взорувався на «Уліссі». А в мене навпаки повість. Формат швидкого реаґування. Ні, я не хочу сказати, що запозичував якісь мотиви. Просто, мабуть, заразився від нього тим кайфом. Це був кайф від писання прози. Такої сміливої прози, розкутої.
Наскільки ти був обізнаний з тодішнім літературним українським самвидавом, з, так би мовити, андеґраундним бекґраундом?
А: Якщо й був, то головно через Рябчука. Все через Рябчука. А це означає, що прочитав того самвидаву доволі багато. Можна сказати, що в нього там нівроку так тих машинописів назбиралось. І він мені дещо позичав час від часу. От з моменту нашого знайомства, а я почав до нього навідуватися дедалі частіше до Львова з Івано-Франківська
Коли ви познайомилися?
А: У 1982-му.
О, аж так! Тобто ще під час навчання?
А: Ні, вже по закінченню поліграфа. Якраз я вже до Франківська остаточно переїхав. З осені 82-го й до весни 83-го жив під знаком Миколи. Їздив до нього в гості вислухати чергову порцію повчань і порад. От що для мене літературна школа насправді! Ну й він мене з ніг до голови засипав усім тим андеґраундом. «Кафедра», «Український вісник», а це Калинець, а тут Чубай, а це твій ровесник Віктор Неборак
Ти з ними зустрічався?
А: Я дуже прикро (до смішного прикро) розминувся з Грицьком Чубаєм. Тобто уявити собі лише: він помирає 13 травня 1982-го, коли я саме готую диплом до захисту. І в травневому числі тоді ще «Жовтня» вперше мене публікують, якісь 4 чи 5 віршів. Тобто це число зявляється того ж самого місяця, коли помер Грицько. Але я нічого не знав про існування такого поета! Дізнався про нього того ж року, але то було у вересні-жовтні, при знайомстві з Рябчуком. Зрештою, це описано вже у мене в «Таємниці»
Добре. Вернімось до писання. Наскільки важливим є ремесло? Ви відчуваєте, що володієте ремеслом словописання? Чи цьому можна навчитися чи воно або дано, або ні.
А: Вважаю, що я достатньо добре володію ремеслом, бо я все-таки пройшов той поліграфічний з його спеціалізацією в редаґуванні. Тобто я знаю, як працювати з текстом, як виправляти, як робити його кращим. Усе, що повинен, власне, робити редактор. Я можу вважати себе добрим редактором. Відповідно, в мене є професійний підхід і до будь-якого власного тексту. Істина понад істинами, якій нас навчали в поліграфі, полягає, однак, у тому, що немає, не може існувати такого тексту, який не потребував би редакторського втручання іншої людини. Немає такого автора, який би не потребував, щоб його текст зредаґувала інша людина. Від першого року й до останнього, всі 5 років нам це повторювали. І я в це повірив. І думаю, що так воно і є.
Вас спрямовували на написання власних творів?
А: Ні, там було радше навчання редакторському ремеслу. Тобто ми працювали з конкретними текстами. Якісь рукописи або брошури, книжечки, які вже видали в «Каменярі». І вони були якось так фатально відредаговані, що ми мали з тих неохайних текстів постійний матеріал для практичних занять. Іноді просто боки надривали на тих заняттях. Класичний приклад видана в «Каменярі» біографія оперного співака Модеста Менцинського. Це було щось! Усі курси мусили через неї пройти.
Це була вже видана книжка?
А: Так, готова книжка. Вона, здається, так і називалася: «Модест Менцинський». Боже, які там перли! Раз і назавжди запамятався, скажімо, такий плеоназм: «Це була його остання лебедина пісня». Але таке там траплялося на кожній сторінці.