Проте, як виявляється, предки сучасних індійців не всі залишили територію Давньої України частина їх лишилася і взяла активну участь в етногенезі українського народу. Вважається, що індоарійці вирушили в далекий шлях до Індії в середині ІІ тис. до н. е., але їх постійно згадують пізніші джерела, зокрема, той же Геродот, коли каже в V ст. до н. е., що скіфи, які жили в Тавриці, по льоду переїжджають через Боспор Кімерійський (Керченську протоку) до Сіндики на Таманському півострові (Геродот, 194). Численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена, входили до Боспорського царства, могутньої колись держави на півдні України; держава ця існувала впродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е., а столицею її було місто Пантикапей, пізніший Керчев, теперішня Керч. Посвячувальні боспорські написи зберегли чимало свідчень саме про ці сіндо-меотські племена, особливо з IV ст. до н. е. Вони включаються до титулатури боспорських царів Левкона І (389349) та його сина Перісада І (344311). Так, у написах 1037 та 1038, знайдених на Тамані, Левкон І означається як «архонт Боспору й Феодосії, цар сіндів, торетів, дандаріїв і псесів» (КБН, 599600). Напис на мармуровому постаменті, знайденому в Керчі 1843 р., мовить: «Левкон, син Перісада, відбувши термін свого жрецтва, присвятив цю статую Аполлону Лікарю, при Перісаді, синові Спартока, архонтові Боспору й Феодосії, цареві сіндів, усіх меотів і фатеїв». Цей напис під 25 у «Корпусі боспорських написів» датується ІІІ ст. до н е. Напис 39 на плиті з білого мармуру, знайдений у Керчі, повідомляє: «Великому цареві Аспургу, другові римлян який царствує над усім Боспором, Феодосією, сіндами, меотами, тарпитами, торетами, псесами й танаїтами, який підкорив скіфів і таврів». Датується напис І ст. до н. е., оскільки роки правління Аспурга 8 р. до н. е. 38 н. е.
Подібних написів лише в КБН два десятки. Показове й те, що на деяких із них зафіксовано й імена, пов'язані з етнонімом сінди . Так, напис 1137, який знайдений у Анапі й зараз зберігається в Керченському музеї, подає серед переможців спортивних змагань на честь Гермеса сім носіїв імені Сінд та чотири Сіндок . Ще в одному написі фіксується ім'я Сіндей .
Окрім сіндів, особливе зацікавлення викликають у цих написах дандарії , що теж відносяться до сіндо-меотських племен. Як засвідчують давні джерела, жило це плем'я на території від Меотиди (Азовського моря) до Кавказу. Першу згадку про нього знаходимо ще в Гекатея Мілетського (бл. 546480 рр. до н. е.) давньогрецького історика, географа й мандрівника. За ним, дандарії жили поруч із сіндами. У своєму «Житті Лукулла» Плутарх (І ст. до н. е.) згадує вождя племені дандаріїв на ім'я Дандарій, з чого видно, що місцеві ватажки нерідко мали імена, які збігалися з назвою племені. Згадує про дандаріїв і римський письменник Тацит (бл. 55-120 рр. н. е.), який пише, що саме в дандаріїв знайшов 49 року притулок цар Мітрідат. Пліній, римський учений і діяч І ст. згадує дандаріїв як «назву народу в області нижньої Кубані й Меотиди».
Залишили дандарії сліди і в назвах. На березі Кубані засвідчено топонім Дандарій . Таку ж назву засвідчено й на березі Бузького лиману, причому показово, що в давнину і Південний Буг і Кубань називалися однаково Гіпаніс.
З дандаріями пов'язують так звану Тендрівську косу в Криму, інакше Тендру . У тому ж Криму, на його південно-західному узбережжі Птолемей у ІІ та Амміан Марцеллін у IV ст. знають місто Дандака , одне з трьох найбільших тогочасних міст Таврики. Така ж сама назва Дандака фіксується в обох давньоіндійських епосах «Махабгаратi» й «Рамаяні».
Таким чином, дандарії згадуються в різних писемних джерелах упродовж усього античного періоду, що охоплює майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е. А топоніми, пов'язані з ними, поширені від Кубані до Південного Бугу, включаючи й Крим, тобто в ареалі розселення сіндо-меотських племен, які складали вагому частку населення боспорського царства. Певний час вважалося, що дандарії народ
не зовсім виразного походження, який у давні часи жив здебільшого на берегах Меотійського озера, нинішнього Азовського моря, а також у гирлах Південного Бугу й Кубані. Що й відбилося на тлумаченні цієї племінної назви.
В. І. Абаєв, відомий скіфолог, вважає, що дандарії на обох Гіпанісах, тобто Південному Бузі й Кубані, одне й те саме плем'я і відносить їх до іранських племен. Тому відповідно й тлумачить етнонім, виходячи з матеріалу іранських мов. Він розкладає його на компоненти дан + дар , де перший компонент, на його думку, спільний з компонентом, що міститься в назвах річок Північного Причорномор'я Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. І, отже, має значення «вода», «ріка». Другий компонент, дар , означає «держати», «тримати». Тобто весь етнонім дандарії , за Абаєвим, пояснюється як «ті, що тримають ріку», «річкодержці». Оскільки, мовляв, дандарії жили на Кубані й Південному Бузі, тому й володіли землями, що прилягали до цих обох річок (Абаев, 286).
Інший дослідник, О.М.Трубачов прихильник індоарійської приналежності дандаріїв. Саме він з'ясував, що це плем'я жило не тільки в азово-надкубанському, але й дніпро-бузько-надчорноморському регіоні. І саме він звернув увагу на те, що кримська Дандака має свого індійського двійника. Отож О. Трубачов дещо по-іншому витлумачує етнонім дандарії , виходячи вже з матеріалу індійських мов. Він і собі розкладає його на два компоненти, але вже данд-арії , де перший компонент, за Трубачовим, має значення «очерет», «комиш», а другий «арії». Тобто весь етнонім, за Трубачовим, несе значення «очеретяні арії», «арії, замешкувані біля очеретів/комишів». На підкріплення своєї думки дослідник додає, що через багато століть татари називали місцевих козаків «сарикамиш казаклер», тобто «жовтоочеретяні козаки» (Трубачев, 6263).