Ця закономірність дає змогу знайти український аналог індійському імені Сувір , яке, за міфами, й дало назву етнонімові сувіри . На українському ґрунті це ім'я мусило б мати форму Сивір . І ми справді маємо в українців ім'я Севір , з яким, очевидно, споріднене й Северин .
З іншого боку, ця ж закономірність дозволяє співвіднести індійське ім'я Судгір «Премудрий» з українським іменем Сидір , а індійське ім'я Дгір «Мудрий» з іменем відомого київського князя Дір . Що й не дивно, бо і київський князь Ярослав мав епітет «Мудрий», і галицький Ярослав мав епітет «Осмомисл», і поляни означаються літописцем Нестором як «мудрі й смислені», і Свята Софія це Божественна Мудрість. До речі, перший посол Індії в Україні (згодом посол Індії в Індонезії) має саме таке ім'я Судгір Девре.
Слід також зазначити, що етнонім сувіри не єдиний із компонентом су . Він наявний також у етнонімі сураштри так означалися жителі країни Сураштри в Західній Індії: назва ця означає «Прекрасна країна» або «Чудова держава». Причому саме з сураштрів походила царівна Реваті, дружина Балвіра, старшого брата Крішни. Цікаве те, що дідом Реваті був цар Рева, а серед запорозьких козаків досить часте прізвище Рева. Лише в Канівському, Корсунському та Черкаському полках їх засвідчено 9.
«Махабгарата» відзначає, що в Сураштрі жили ядави, плем'я, з якого й походили Балвір та Крішна. Вкрай цікаво, що ядави виявляють спорідненість із літописними ятвягами. Бо як індійські
ядави мають іще дві назви сатвати та данави , так і ятвяги мають дві інші назви судовити та дайнови . Зрозуміло, що така потрійна відповідність двох етнонімів навряд чи випадкова. На Волині, де особливо рясно назв, пов'язаних із Крішною, Балвіром та їхнім племенем, наявні назви типу Ятвяги, Ятвязь, як, до речі, й на Чернігівщині, наприклад, урочище Ятвіж; подібні назви є також на Львівщині, в Бєларусі та Польщі (Непокупный, 105111).
Компонент су- міститься в етнонімі согди , авестійська форма якого сугуда (СИЯ, 347). А в Криму була Сугдея, нинішній Судак. Етнонім сугуда означає «могутні бики», іншими словами «могутні воїни», оскільки порівняння воїна, героя, царя чи бога з биком звичайне явище в багатьох міфологіях. Зокрема, шумерське гуд «бик», часте в клинописних текстах, вживається якраз у значенні «герой», «богатир». Це відбилося і в «Слові о полку Ігоревім», де князі порівнюються з яр-туром або буй-туром, теж, власне, биком.
Тобто в цьому розумінні етноніми сувіри, сівери, кімери та сугуди (согди) , виявляються і семантичними двійниками. Усім їм властиві виразні воїнські функції, і всі вони належали до воїнського стану, так званих кшатріїв. А від основи кшатр «сила», «влада» й утворене наше «цар». Тому недарма серед українців стільки прізвищ Цар, Царук, Царик, Царко, Царевич, Царенко, Цариченко тощо. Це означає, що предки їхніх теперішніх носіїв належали саме до воїнського стану, а не до жрецького, брахманського. Хоча в українців вистачає прізвищ, назв і фразеологізмів, пов'язаних і з брахманами. Це і божі люди в українському фольклорі рахмани , і прізвища Рахман, Рахманин, Рахманюк , Рахманець, Рахманенко , засвідчені в запорозьких козаків і сучасних українців; це і с. Рахмани на Волині, м. Рахманів , де 1619 року архимандрит чернігівський Кирило Транквіліон Ставровецький видав «Учительне Євангеліє» збірку своїх проповідей; Рахманівка на Дніпропетровщині та Рохманів на Тернопільщині; це і Рахманський Великдень, із яким пов'язані фразеологізми: «На Юра-Івана, на Рахманський Великдень», «Віддам на Рахманський Великдень», а також «Постимося, як рахмани», «Рахманна земля», «Рахманний кінь» і навіть «Рахманна журба» в сучасних поетів.
Олекса Воропай доходить висновку, що Рахманський Великдень залишок стародавніх, ще дохристиянських вірувань українців (Воропай, 4850), а Степан Килимник підкреслює, що найбільш характерне й загадкове те, що Рахманський Великдень відомий тільки в Україні, причому з дуже давніх часів (Килимник, 221). П.Чубинський відзначає, що серед українців існує звичай Великої Суботи кидати шкаралущу з яєць у річку, і ця шкаралуща через три з половиною тижні допливе до рахманів, а ті почнуть відзначати своє свято Рахманський Великдень (Чубинський, 218).
У народній пам'яті українців, очевидно, збереглася згадка про те, що рахмани- брахмани живуть на півдні, біля Чорного моря. Саме тут упродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е., існувала колись могутня Боспорська держава, до якої входили численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена. А в пониззі Дніпра античні автори засвідчують існування держави, яку вони називають Сіндика.
Українські дандарії, індійські кияни
близькості їхніх індоарійських родичів, праіндійців» (О синдах, 41). Збірник «Гідронімія України в її міжмовних і міждіалетних зв'язках» коротко резюмує: «Так чи інакше в центрі гідронімної системи Скіфії виявився новий аспект міжмовних зв'язків найдавнішої доби, який веде нас не тільки в сіндо-меотський світ Азово-Чорномор'я, але й у таємничий світ індоєвропейської прабатьківщини, місце якої шукають у Північному Причорномор'ї, звідки давно вимандрували предки сучасних індійців та іранців, перетнувши Північний Кавказ, береги Каспію, Середню Азію» (ГУ, 1920).