У санскриті основа дарбг- має два основні значення:
з'єднувати, зплітати, зчіплювати;
священна трава дарбга , використовувана при найважливіших обрядах та ритуалах (СРС, 261).
Трава дарбга згадується ще в «Рігведі», де їй надається величезного значення, вона неодмінна при найголовніших дійствах. Як свідчить «Атхарваведа» («Веда замовлянь»), дарбга вживалася при замовах проти переляку, страху, зокрема, й перед богом смерті Ямою; при таких замовах до зап'ястка прив'язувався й амулет із дарбги. Ця ж трава із гострими стеблами вживалася для прокльону ворогів і при замовах на довгий вік, проти змій та їхньої отрути й узагалі для лікувальних цілей.
Підстилки з трави дарбги використовували для сидіння і спання найуславленіші відлюдники, мудреці й царі. Дарбга неодмінний атрибут багатьох брахманських (жрецьких) обрядів, особливо таких як ушанування предків, коронування на царство тощо. Була навіть зброя, яка називалася «стебла дарбги». Вбрання з дарбги носили найсвятіші відлюдники, а найревніші йоги й сьогодні розстилають свій килимок на цій траві. Взагалі йогівські вправи радилося робити на цій траві, застеленій шкурою чорної сарни.
У «Махабгараті» повно згадок про дарбгу в різних контекстах: «царі лягли на підстилки з трави дарбги», «він узяв відлюдницький посох і шкуру чорної сарни, вдягнув вбрання з дарбги й подався в лісову обитель», «їхні тіла були вкриті порізами від трави дарбги», «всіє землю тілами полеглих, як усіюють дарбгою вівтар під час жертвоприношень» тощо. З чого видно, що трава ця різалася й нагадувала нашу осоку, рослину, яка характерна для Волині. Втім, це підтверджує і Борис Смирнов, відомий перекладач «Махабгарати», добрий знавець санскриту й українських реалій, бо сам походив із Чернігівщини. Він зауважує в одному з коментарів, що дарбга різновид осоки. З дарбги жерці робили кропила. Коли птах Гаруда, на якому їздив Вішну, викрав у богів трунок безсмертя амріту, тотожну грецькій амброзії, то найперше поставив її на підстилку з дарбги. Речення «щасливі ті, хто побачить твоє обличчя зі слідами дарбги, смаженого рису й чорного гороху» означає, що цим усім обсипали претендента при ритуалі зведення на престол.
Тож дарбга відігравали виняткову роль у давньоіндійських уявленнях, обрядах і ритуалах, отже, й у житті тогочасного індійця. Та й не тільки тогочасного. І зараз при обрядах священний вогонь підтримується дровами й жмутами трави дарбги. За ведійських часів жертовний майданчик устилався дарбгою, але й тепер її можна бачити в Індії на домашніх і храмових вівтарях. І сьогодні радиться використовувати її при богослужіннях-пуджах,
класти пучки її на домашній вівтарик або в узніжжі мурті зображення божества. Дарбгу, на противагу деяким іншим священним рослинам, слід, за приписами, заготовляти заздалегідь.
Не менш важливо й те, що ця священна трава відбилася в індійських іменах та назвах. Ім'я Дарбгін мав легендарний мудрець; про нього «Махабгарата» мовить, нібито він володів такою могутністю, що звів в одне місце води чотирьох морів. Знає епос і ім'я Далбг'ягхоша , дослівно «Шемрання / Шурхотіння / Шелестіння дарбги», а також персонажів з іменами Дарбгі, Дарбг'я , що має і форму Далбг'я . Причому самі індійські джерела уточнюють: Далбг'я те ж Дарбг'я . Що засвідчує: коливання р: л і в самому санскриті. Ім'я Далбг'я мав головний домашній жрець п'ятьох братів-пандавів. А битва між пандавами, на боці яких виступав Крішна, й кауравами, яких підтримував Балавіра, старший брат Крішни, складає стрижень «Махабгарати». З чого й важливий висновок: імена на Дарбг - // Далбг - мали переважно представники жрецького, брахманського стану.
Трава дарбга має й іншу назву куша ; з нею також пов'язано чимало індійських імен, назв і термінів. Кушастхалі столиця царства Анарти; індійська традиція ототожнює це місто із столицею Крішни Дваракою. Крім того, легендарним засновником Кушастхалі вважається цар Райвата, який правив в Анарті і дочка якого Реваті стала дружиною Балавіри, брата Крішни. Показово, що дід Реваті звався Рева це цікаво у зв'язку з поширеним серед українців прізвищем Рева та похідними від нього (Ревенко, Ревченко, Ревченя тощо).
Ім'я Куша мав один із двох синів Рами та Сіти, героїв «Рамаяни», яка виявляє спорідненість з українським фольклором, обрядами й звичаями. Ім'я Кушадгваджа , «Кушостяжний» (тобто із зображенням пучка трави куші на стягові), мав брат царя Джанаки, прийомного батька Сіти. Дві доньки Кушадгваджі, мовить епос, були замужем за Бгаратою і Шатругхною, братами Рами, теж героями «Рамаяни». Сином Куші, сина Рами, був цар Кушанабга . У «Рамаяні» Вішвамітра, уславлений мудрець і воїн, який нечуваним подвижництвом досяг брахманського статусу, вважається сином царя Кушіки. А в боспорських написах із Північного Причорномор'я фіксується ім'я Аспамітхар , що є іранською передачею індійського імені Вішвамітра ; ця фіксація датується ІІІ ст. до н.е.
Таким чином, численні факти відбиття священної трави дарбги/куші в давньоіндійських власних іменах та назвах, важлива роль її в давніх і сучасних обрядах і ритуалах дають підстави вважати її винятково важливою для уявлень і повсякденного життя стародавніх індійців. Тож не дивно, що вона могла відбитися і в назві Відарбга , яку мала країна царівни Рукміні, отже, і з Крішною. Назва Відарбга , в такому разі, означатиме «Край благословенної дарбги», «Країна священної дарбги», «Країна, славна дарбгою». Бо префікс Ві -, як зазначалося, надає основі дарбг - вищого ступеня якості. Хоча слід відмітити, що деякі індійські джерела пояснюють назву Відарбга як «Розплетена», маючи на увазі, що основа дарбг - іще має значення «плести», «вити», а префікс ві - може бути префіксом від'єднання, тотожного українському від - (відокремити, від'єднати, відійти тощо). Проте для такого тлумачення бракує переконливого вмотивування, та й учені відносять його до «народної» етимології. Тоді як пов'язування назви Відарбга зі священною травою дарбгою знаходить переконливе й різнобічне вмотивування.