інувала на півдні України впродовж майже тисячоліття (VI ст. до н. е.-IV ст. н. е.). Цілком можливо, що сучасна назва давнього Пантикапея Керч , літописне Керчев , означає «Місто Бика», «Биків», тим більше що не менш давня Тмутаракань на сусідньому Таманському півострові, де жили сінди, споріднені з таврами, тлумачиться як «Місто Чорного Бика». А Тмутараканей в Україні до десятка.
Таким чином, зі сказаного напрошуються два важливі висновки. Перший стосується «Велесової книги», яка ще раз виступає як джерело, що заслуговує цілковитої довіри. Водночас ця пам'ятка містить поки що найдавнішу, яка сходить щонайменше до ІХ ст., писемну фіксацію етноніма українці у формі кравенци . Що принаймні на кілька століть відсуває цей етнонім углиб історії, хоча зрозуміло, що він існував задовго до цієї першої писемної згадки.
Другий висновок той, що назви Таврида, Русь, Україна, Волинь виявляються семантичними двійниками, несуть однакове значення, виражене різними лексичними засобами. І словосполучення «Україна-Русь», у такому разі, не штучне сусідування двох випадкових, малозначущих означень, а поєднання двох абсолютно рівноцінних, сповнених глибинного змісту й високого соціального статусу назв, які мовби дублюють, доповнюють, пояснюють одна одну. І значення кожної, що відбиває надзвичайно архаїчні уявлення насельників давньої України, «Країна Священної Корови // Країна Священного Бика».
Дуліби, бужани й «Махабгарата»
Тим часом нагодилися подруги. Помітивши, що Рукміні поринула у якісь солодкі видива, одна з них нишком підкралася до неї і затулила їй очі долонями. «Вгадай, хто? трохи зміненим голосом запитала вона, і в Рукміні несамохіть вихопилося: Крішна!»
Вибух дзвінкого сміху привів царівну до тями, й вона сполотніла тепер усі дізналися про її сердечну таємницю. Та наступної миті й собі приєдналася до загальних веселощів.
Проте забути Крішну вже не могла. На пораду подруг, які бачили переживання царівни й самі переживали за неї, вона на пальмовому листку написала Крішні кілька рядків і переслала йому. Той, як виявилося, і собі не на жарт закохався в красуню-царівну і відразу послав до неї сватів. Але брат Рукміні рішуче виступив проти такого шлюбу, мовивши, що в нього для сестри є достойніший жених цар сусіднього царства Шішупала, його друг. Тож свати Крішни повернулися ні з чим.
Оповісники врочисто оголосили, що невдовзі відбудеться весілля Рукміні з Шішупалою. Ні сльози царівни, ні її благання, ні погрози накласти на себе руки не похитнули братового й батькового рішення. Її тримали під посиленою вартою, і лише напередодні весілля дозволили вийти зі своїх покоїв.
І ось жрець запалив священний вогонь, гості попідводились і з'явилася наречена горе й невимовний розпач зробили її ще гарнішою. Та коли Шішупала й Рукміні мали сім разів обійти довкола багаття, щоб стати повноправним подружжям, вихором налетіли на колісниці Крішна й Баладева, підхопили Рукміні, що з радісним зойком кинулася до них, і помчали геть. Шішупала кинувся навздогін, між ним і Крішною відбувся жорстокий герць, де перший наклав головою. А Рукмін, брат Рукміні, присягнув не повернутися додому, доки не поверне сестри до батьківської оселі. Сповнити свою клятву йому так і не вдалося, тож він мусив звести собі нову столицю, якраз на тому місці, де в нього з Крішною сталася затята сутичка і де лише втручання сестри врятувало йому життя.
Рукміні подарувала Крішні десятьох синів, один з яких, Прадьюмна, одружився потім із дочкою Рукміна. В свою чергу, син Прадьюмни й дочки Рукміна одружився з внучкою Рукміна. На цьому весіллі за грою в кості Рукмін і Балавіра посварилися, і сварка ця скінчилася для брата Рукміні трагічно.
У цій розповіді з «Махабгарати» є кілька цікавих моментів. Найперше, що імена Крішни і Балавіри рясно відбиті на українському терені, про що вже писалося. Батька Рукміні звали Бгішмака , а це ім'я тотожне українському прізвищу Бушмака . Як і ім'я Бгішма , полководця кауравів, тотожне українському ж прізвищу Бушма .
Не менш цікава й сама назва Відарбга , що її мало царство, яким правив Бгішмака, батько Рукміні. Вона розкладається на Ві +дарбга , де Ві- у санскриті префікс, що підсилює основне слово, в даному разі дарбга (СРС, 580, 732). Крім того, санскритське р - часто-густо відповідає слов'янському л -/-в -, наприклад, санскр. пурна рос. полный укр. повний, діргха долгий довгий, врік волк вовк, тарк толк товк тощо. Тож санскритська основа дарбг - на слов'янському грунті закономірно прибирає форм далб -/долб -/довб -. А коли так, то ця основа виявляє неабияку фонетичну подібність з топонімами Здолбунів, Здовбиця, Довбичка, Долобське (озеро в Києві, де 1103 року відбувся з'їзд князів Київської Русі) та ін. І що найголовніше з етнонімом дуліби . Тоді виходить, що племінна назва дуліби може бути спорідненою з племінною назвою дарбги (якщо відкинути префікс Ві >. І царівна Рукміні, отже, може цілком бути дулібкою, якщо з'ясується, що етноніми дарбги та дуліби сходять до спільного джерела, мають однакове походження і значення. А в світлі того, що на Волині і взагалі в Україні безліч фактів, пов'язаних із Крішною, Балавіром (Бальвіром, Бадьдевом), ядавами // ятвягами, то в такому припущенні не буде нічого неймовірного.