Цікаво, що б подумав Джей Вейд, знаючи, як я планую провести цей вечір? Імовірно, він був би приголомшений і розчарований. Він, мабуть, уявляв, що я в якомусь притоні злісно розмовляю з блондином чи влаштовую десь колотнечу з рудоволосим.
Я зайшов у закусочну. Із музичного автомата гримів свінґ. Двоє дівчат у джинсах і обтислих светрах сиділи на табуретах біля барної стійки, їхні округлі форми натякали на щось непристойне, волосся було у стилі Бриджит Бардо, а нігті на брудних пальцях вкриті червоним лаком.
Коли я увійшов, вони зиркнули на мене досвідченим, оцінюючим поглядом, а тоді відвернулися: мабуть, надто старий і надто нудний для них.
Я з'їв сандвіч із яловичиною та шинкою, почуваючись пригніченим. Навіть мій відліт уранці в Гонконг не зміг запалити радісної іскри. Я вийняв фотографії Германа та Джоан і почав вивчати зображення. Обоє явно не підходили одне одному. Чоловік не давав мені спокою. Я ніяк
не міг зрозуміти, чому така дівчина, як Джанет Вест, не лише закохалась у нього, а й народила дитину. Зрештою, я послав усе це до дідька та сховав світлини. Заплативши за сандвіч, вийшов на вулицю, усвідомлюючи, що двоє дівчат дивляться мені услід. Одна з них пискливо засміялася. Можливо, подумала, що дивитися на мене кумедно. Я її не звинувачував. Інколи, голячись, я теж так гадав.
Відтак поїхав до своєї квартири на верхньому поверсі, що складалася із просторої вітальні, крихітної спальні й іще меншої кухні. Там я мешкав з часу свого приїзду в Пасадена-сіті. Квартира була в центрі, дешева та зручна. Там не було ліфта, та це мене не хвилювало. Долання п'яти маршів сходів допомагало фігурі залишатись у формі й тримало усіх, окрім хороших друзів, подалі від цього помешкання.
Коли я дійшов до вхідних дверей своєї квартири, то вже трохи захекався. Намацуючи ключі, я подумав, що було б добре зменшити кількість викурених сигарет, та знав, що лише обманюю себе.
Відімкнувши двері, зайшов у вітальню. Я не побачив його, доки не зачинив дверей. У кімнаті було темно, а він був одягнений у чорне.
По той бік вулиці великий неоновий знак рекламував пральний порошок, і його надто яскраві блакитні, зелені та червоні лампи кидали відблиски на стелю. Якби не ця реклама, я б його взагалі не побачив.
Він сидів у моєму найкращому кріслі, підсунутому до вікна. Сидів, заклавши ногу на ногу і поклавши руки зі складеною газетою на коліна. Він видавався розслабленим та невимушеним.
Від такої несподіванки у мене серце застукотіло сильніше.
Вимикач був біля мене, і я увімкнув світло.
Незнайомець виявився ледь не дитиною: близько вісімнадцяти чи дев'ятнадцяти років, але міцно збудований, із широкими, наче глиба, плечима. Одягнутий він був у чорну заяложену шкіряну куртку, таку ж вовняну шапку з брудною червоною китичкою і темні вельветові штани, а на товстій шиї мав зав'язану чорну бавовняну хусточку.
Такі хлопці щоночі тиняються групками біля барів типовий результат вуличного виховання, такі ж озлоблені й небезпечні, як загнаний у кут щур.
Шкіра у хлопця була кольору холодного овечого жиру, а очі мов засклілі, виблискуючі очі курця марихуани й убивці. У нього не було правого вуха, а вздовж щелепи простягався товстий світлий шрам від давньої ножової рани. Це був найжахливіший екземпляр злочинців, який мені доводилося бачити.
І він налякав мене до смерті.
Незнайомець холодно й глузливо посміхнувся до мене.
Привіт, невдахо. Я гадав, що ти уже ніколи не прийдеш, сказав він хрипким, скреготливим голосом.
Я подумав про свій пістолет, який тепер був десь у головному управлінні поліції. Я вже трохи відійшов від шоку, та почувався б значно щасливішим, якби мав зброю.
Що ти в дідька тут робиш? запитав я.
Розслабся, приятелю, і сідай. У мене є до тебе справа, він вказав на стілець. Я побачив, що він у чорних бавовняних рукавичках, і це кинуло мене в піт. Я знав, що ця молода шпана не просто безжальна і що він може принести мені смерть. Хлопець був аж надто самовпевнений. Я поглянув на нього пильніше: його зіниці були величезні. Ну звісно ж, він був накачаний наркотиками аж до китички на вовняній шапці.
Дам тобі дві секунди, щоб забратися звідси, перш ніж викину тебе геть, сказав я, посилюючи голос, аби він звучав жорстким.
Хлопець захихотів, потираючи кінчик схожого на віск носа. Він ворухнув ногами, і газета зісковзнула на підлогу. Я побачив револьвер сорок п'ятого калібру, що лежав біля його колін. Він мав дванадцятидюймову металеву трубку, прикручену до ствола.
Сідай, приятелю, мовив хлопець. Я знаю, що у тебе нема «пушки», він постукав по видовженій трубці. Безшумний. Я сам зробив цю штуковину. Його вистачить на три постріли, але й одного буде достатньо.
Я поглянув на хлопця, а він на мене, відтак я повільно сів обличчям до нього. Між нами було шість футів килима. Із цієї відстані я міг відчути його запах: він смердів грязюкою, затхлим потом і марихуаною.
Чого ти хочеш?
Ти стомився від життя, приятелю? запитав він, зручніше вмощуючи своє огрядне тіло у кріслі. Краще, щоб це було так. Тобі не довго лишилося.
Від погляду у ці скляні, задурманені наркотиками очі, такі ж байдужі, як очі змії, аж мороз пішов поза шкірою.