і шукає його, а я розбираюсь із ситуацією, сказавши це, Лепські вийшов.
Гартлі Данваз виявився високим, худорлявим, сутулим чоловіком років так пятдесяти пяти, який усім виглядом випромінював самовпевненість і пихатість чоловіка з мільйонним статком.
Хто ти, в біса, такий? суворо запитав він, коли Лепські увійшов до його розкішного офісу, більше схожого на палац. Де Бейґлер?
Лепські був не в тому настрої, щоб терпіти таке зневажливе ставлення до себе. Можливо, цей недоумок і був великим цабе, але Лепські тепер був детективом першої категорії.
Я Лепські, відповів він своїм фірмовим тоном справжнього копа. Ви повідомляли про крадіжку?
Данваз скоса зиркнув на нього.
Ах, так, чув про вас. Террелл приїде?
Йому повідомили. Якщо тут лише проникнення зі зломом, я зможу впоратись із цим. Шеф зайнятий.
Данваз раптом посміхнувся.
Ну звісно, він підвівся на ноги. Ходіть зі мною.
Вони пройшли великим магазином і подались до складського приміщення.
Ось тут вони влізли.
Лепські поглянув на маленьке віконце, заґратоване сталевою решіткою. Решітку видерли, і тепер вона бовталась, умурована в цементну основу.
Сталевий трос, гак і машина, сказав Лепські. Він подивився крізь вікно на вузьку алею, що вела до паркінгу. Це було легко. Що вони взяли?
То ось як вони це зробили! Тепер Данваз ставився до Лепські з більшою повагою. Вони взяли одну з моїх найкращих гвинтівок ручна робота, оснащена оптичним прицілом і глушником, коштує пятсот шістдесят доларів.
Ще щось зникло?
Коробка з патронами до гвинтівки.
Де зберігалась гвинтівка?
Я покажу.
Данваз повів детектива назад до магазину.
Гвинтівка була у цій вітрині, сказав Данваз, зупинившись біля вузької скляної коробки на прилавку. Дістати гвинтівку було не складно. Треба лише зняти скляну кришку. Я не торкався її. Там можуть лишитися відбитки пальців.
Я пришлю сюди хлопців, містере Данваз, і ми пошукаємо відбитки, пообіцяв Лепські, але, дивлячись на відполірований до блиску скляний ящик, він розумів, що вся ця тяганина буде марною той, хто викрав гвинтівку, точно був у рукавичках.
Кілька годин по тому начальник поліції Террелл, сержант Бейґлер і детектив Лепські сиділи за столом у кабінеті Террелла, попиваючи каву.
Жодних зачіпок, жодних відбитків. Дуже професійна робота, підсумував Бейґлер, прочитавши звіт Лепські. Схоже, злочинець знав, що шукає. У магазині була купа інших, дорожчих гвинтівок, він міг обрати будь-яку.
Террелл, кремезний чоловяга із металевими сірими очима, задумливо почухав своє квадратне підборіддя.
На прилавку в магазині Данваза багато спортивних гвинтівок, і тільки ця з оптичним прицілом. Чому ж обрали саме її?
Лепські неспокійно совався на стільці.
Гвинтівка має незвичайний механізм оснащена оптичним прицілом і глушником. Можливо, хтось зі шпани побачив її у вітрині, от руки й засвербіли. Данваз розповів, що гвинтівку виставили на показ десь із місяць тому.
Террелл кивнув.
Може, й шпана, та все ж це летальна зброя.
Я сподіваюсь, що це якийсь малий.
Якщо так, то методи він використовує професійні, відказав Бейґлер.
То й що? пирхнув Лепські. Кожен пуцьвірінок, який дивиться телек, розуміє, що треба користуватись рукавичками, і знає, як за допомогою гака висмикнути решітку з вікна.
Попередьте пресу. Не думаю, що вони чимось допоможуть, але нехай будуть у курсі. Роздайте їм фото гвинтівки, у Данваза воно точно має бути, наказав Террелл.
Лепські повернувся до свого робочого місця і почав обдзвонювати всіх. Бейґлер продовжив розмову:
Том може мати рацію. Це могла бути дитина, яка не встояла перед спокусою вкрасти таку гвинтівку.
Террелл замислився. Він пригадав, як сам підлітком щосуботи пообідді приходив до магазину Данваза тоді ним ще керував батько Гартлі Данваза і задивлявся на гвинтівку з прицілом, про яку так мріяв. Він марив тією рушницею тижні зо три, а потім вона раптом стала йому геть нецікавою. Можливо, це справді був малий, що мав таку ж навязливу мрію, і вирішив не стримуватись.
Сподіваюсь, що він має рацію, але мені все це не подобається. Це зброя вбивці.
змозі витримати його запальний характер, його стиль життя та його вимоги.
Маккуїн жив за чітким розкладом. Він підіймався о 07:00, проводив пів години у спортзалі свого розкішного маєтку, розташованого на восьми гектарах квітучого саду, приймав душ о 07:31, снідав о 08:00, до 09:00 віддавав розпорядження, а о 09:03 сідав у свій «роллс-ройс» і їхав до офісу. Цей чіткий порядок дій ніколи не змінювався.
За останні три роки, що Марта Делвін працювала у нього секретаркою, ще ніколи не бувало, щоб шеф запізнився бодай на секунду. І коли цього сонячного літнього ранку він спустився широкими сходами на сніданок, вона, навіть не поглянувши на годинник, знала, що той показує за секунду до 08:00.
Марта Делвін тридцятишестирічна, висока, похмура, позбавлена внутрішнього шарму жінка, вже чекала на шефа біля накритого для сніданку столу, тримаючи в руках ранкову пошту.
Доброго ранку, містере Маккуїн, привіталась вона і поклала листи на стіл.
У відповідь Маккуїн лише кивнув. Він не любив марно розкидати слова. Щойно він сів і розправив серветку, як Токо його особистий японський Пятниця вже налив йому кави, подав омлет і нирки ягняти.