Скільки ваш син пропрацював тут, перш ніж містер Гансен вирішив, що він надто молодий?
Скільки? Десь девять тижнів.
Хтось іще, крім містера Гансена, вважав його надто молодим для цієї роботи?
Ні, сер. Ніхто не скаржився на мого сина.
Занурившись у роздуми, Лепські гриз ніготь великого пальця.
Між вашим сином і містером Гансеном трапилось якесь непорозуміння?
Це не моя справа, сер.
«От із чого все почалось», подумав Лепські.
Розкажіть мені про вашого сина, Тоголо. Чому він вам не пише? Ви не ладнаєте?
Старий індіанець перевів погляд у темряву, руки його затремтіли.
Мій син втрапив у халепу?
Лепські вагався, але вирішив, що зможе витягти зі старого більше інформації, відкривши усі карти. Він ризикував опинитися перед зачиненими дверима, але ж могло й пощастити.
Ви читали про Карателя?
Так, сер.
Ми знаємо, що вбивця індіанець, обережно почав Лепські. Він убив двох членів цього клубу, а також жінку, яка мала любовний звязок із іншим членом клубу. Цей чоловік психічно хворий. Нам треба знайти його, перш ніж він убє ще когось. Ми знаємо, що він молодий. Усі зачіпки привели мене сюди. Тож я прошу, розкажіть, який він, ваш син?
Обличчя старого зробилося сірим.
Думаєте, мій син міг учинити такі речі, сер?
Я цього не стверджую. Треба все перевірити. Ми намагаємось знайти хворого індіанця, який володіє приватною інформацією про членів цього клубу. Скажіть, що трапилося між Гансеном і вашим сином?
Із виразом відчаю на обличчі Тоголо взяв склянку і заходився натирати її. Лепські бачив, як тремтять його руки.
Я нічого не знаю про те, що сталося. Містер Гансен тільки сказав, що мій син надто молодий, щоб працювати тут.
У вас є фотографія сина?
Старий закляк. Він поставив склянку, потім силувано потягнувся до іншої.
Ні, сер. Ми, індіанці, рідко робимо фотографії.
Як ваш син ладнав із членами цього клубу?
Спостерігаючи за старим, Лепські інстинктивно відчував, що його запитання влучали в ціль. Якщо продовжити у тому ж дусі, запевняв себе детектив, він до чогось таки докопається.
Що ви запитували, сер? різко перепитав Тоголо.
Лепські повторив запитання.
Здавалось, Тоголо навіть зігнувся.
Я мав надію, що мій син пристане на всі необхідні умови і буде хорошим слугою, але йому не легко було скоритись.
Лепські прокрутив це у своїй голові.
То кажете, вашому синові було важко з цими старими багатими засранцями?
Такі слова детектива шокували Тоголо.
Ні, сер, нічого такого. Мій син молодий. Молоді люди... він не закінчив і тільки безнадійно махнув руками.
Лепські було шкода цього старого чоловіка. Він бачив, як затято той намагався боронити свого сина.
У нього колись були негаразди з поліцією?
Чорні намистини очей індіанця розширились.
Дякувати Богові, ні, сер.
Лепські зробив паузу, а потім запитав:
У нього були інші негаразди?
Тоголо поставив склянку, яку весь цей час натирав. Погляд його опустився на склянку, обличчя враз зробилося сумним, і Лепські тепер почувався винним. Після довгої мовчанки детектив повторив запитання.
У мого сина важкий характер, сер, поспішно відповів старий. Вдома з ним було складно. Я говорив із нашим лікарем. Він спілкувався з Поком, але... Молоді люди тепер такі складні.
Хто ваш лікар?
Наш лікар? Тоголо підвів погляд від склянки. Доктор Ваннікі.
Лепські дістав свій блокнот і записав імя, потім перехилився через стійку і поглянув просто в очі Тоголо.
Ваш син хворий, містере Тоголо?
Старий раптом осів на барний стілець і затулив обличчя руками.
Так, поможи, Боже, нам із його матірю... Так, може бути.
Шість
Під вереск сирен він мчав бульваром, уявляючи себе гонщиком Джимі Кларком на останньому колі заїзду. Якщо й було щось, що Лепські любив найбільше, то це прорізати собі шлях поміж дорогих «роллс-ройсів», «бентлі» та «кадилаків» багатіїв. Йому подобалось, як розкішні, відполіровані до блиску автівки у паніці зїжджали з дороги, щойно до їхніх водіїв долітав звук сирен. Він блискавкою проносився повз товстосумів, повз їхні товсті багряні пики, повз їхній бездоганний одяг і посміхався їм, по-вовчому оскаливши зуби. Пролітаючи повз напівспаралізованого власника срібного «роллс-ройса», Лепські думав, що це була його компенсація за безрадісну, важку працю офіцера поліції.
Детектив ледве стримувався, щоб не висунутись на повній швидкості з вікна, горлаючи: «Зваліть з дороги!»
Влетівши на подвіря управління поліції, Лепські вимкнув сирени, обтер обличчя тильною стороною долоні та виліз із автівки. Він уже перейшов подвіря і почав було підійматися сходами, аж раптом відчув, наскільки втомився.
Він на хвилю зупинивсь і замислився. Лепські раптом усвідомив, що не був удома дві ночі й увесь цей час навіть не згадував про дружину. Він також зрозумів, що спав усього чотири години відтоді, як пішов з дому, та й ті чотири години він провів на розкладачці у відділку.
Похитавши головою, він рушив далі сходами. У відділку сержант Чарлі Теннер саме займався буденними справами заклопотаного поліцейського.
Чарлі! Ти не забув зателефонувати моїй дружині? командним голосом запитав Лепські, раптово гальмуючи перед столом Теннера.
Хіба ж забудеш? з гіркими нотками у голосі відповів Теннер. Мені не треба було навіть телефонувати їй. Вона сама весь час мені надзвонювала! Поговори з нею, Томе. Вона займає наші лінії.