Потім байбачок побіг далі на гору, бо вже недалеко було до тієї полонини, де колись була його нора.
Вже зовсім близько від тієї полонини йому стрівся сарнюк Вастль.
«Овва! здивовано сказав Максик. Що це ти робиш у цих місцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!»
«Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах ніхто не живе?» й собі здивувався сарнюк.
«Ніхто? перепитав Максик. А де ж корови та люди?»
«Корови в долині, в селі, по стайнях, відповів Вастль, та й пастухи, доярки та сировари теж там!»
«Як цікаво!» вигукнув байбачок і хотів уже розпитувати сарнюка далі, але той побіг собі, й Максик знову зостався сам.
«Кумедія, промурмотів він, а я весь час думав, що від колиб треба держатись якнайдалі! І що взимку там нема нікого цього ніхто мені не казав. І чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!» Потім без страху обнюхав колибу й побіг далі на гору.
Тим часом знявся вітер, сипонув сніг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленіли вітер та сніговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змітати сніжинки з очей, і взагалі в холоді та вогкості було дуже неприємно.
Врешті байбачок добіг до рідної полонини, але завірюха вже була така, що він не бачив нічого за два кроки від себе.
«Може, зима й гарна, міркував він, але в норі все-таки затишніше. Якби ж то я знав, де вхід до моєї давньої оселі!» І враз Максик почув із якоїсь дірки в землі далеке хропіння.
«Гм подумав він. Здається, тут спить байбачок! І трохи заліз у ту дірку. Там йому дещо здалося знайомим, і він гукнув: Агов, агов, хто тут живе?»
Хропіння стихло, і голос, теж ніби знайомий Максикові, сердито озвався:
«Хто там? Хто це перебиває мій зимовий сон?»
«Я, байбачок Максик! відповів наш утікач. Я шукаю зимового нічлігу!»
«Хто, хто? гукнуло з глибини нори. Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впіймали люди, і він сидить десь у клітці».
«Та ні ж бо! Я тут! закричав на все горло Максик. Бо він раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Він ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: Здоров був, брате Мукі!»
Потім байбаки обнялись по-байбачому передніми лапками й відсвяткували свою зустріч. Аж до пізньої ночі обидва сиділи, гомоніли, розповідали. Максик розказав братові про всі свої пригоди, а під кінець сказав:
«Ти знаєш, братику Мукі, можна дізнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норі все-таки затишніше!»
За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому сні й хропли ніби навзаводи. І так вони хропли до березня чи квітня, сплячи так міцно, як уміють тільки байбаки.
Прадідусь аж зітхнув із полегкістю, коли докінчив оповідку.
Коли в мене такий настрій, я мушу зразу розповідати або віршувати, сказав він. А то голова заболить або нежить почнеться.
Прадідусю, сказав я, коли ти розповідав, кілька разів хтось наче пробував відчинити двері. За ними хтось стояв?
Ет, Хлопчак, дурниця. То вітер. Хто б там стояв за тими дверми? В домі нема нікого, крім горішньої бабусі. А вона оповідками не цікавиться.
А й правда! погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тінь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зі сходів:
Де ви там? Доки я вас чекатиму зі сніданком!
Тоді в мене майнув здогад. Але я нічого не сказав, а лишив свою підозру в думці.
Поки я вмивався та вдягався, ми з прадідусем розмовляли про байбачка Максика.
З цієї оповідки ти можеш зрозуміти, сказав прадідусь, що з таких слів, як «сніг», чи «лід», чи «лісник» мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, ніби мати смичок, але не мати скрипки.
Прадідусю, спитав я, адже й у твоєму вірші про тарганячу газету є отаке не зовсім зрозуміле слово?
Ні, Хлопчак, таргани в моєму вірші просто вихваляються словом, якого зовсім не розуміють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вірша ще раз.
І прадідусь почав:
Глофпофтамп!
Кумедні ці таргани, сказав я. А що воно може означати, прадідусю, оте «глофпофтамп»?
Мабуть, «головпоштамт». Але сам розумієш таргани навряд чи можуть уявити собі головний поштамт. Речі, про які говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такі порожні й кумедні, як твої штани й сорочка на стільці.