Випадково африканцеві тоді попали в жменю всі слова, що позначають частини людського тіла. Так і вийшло, що ці слова в німецькій мові навперемішки то чоловічого, то жіночого, то середнього роду. «Шенкель» (стегно) він, «ваде» (литка) вона, а «кні» (коліно) воно. «Гальс» (шия) він, але «аксель» (плече) вона, а «кін» (підборіддя) воно. «Мунд» (рот) він, «назе» (ніс) вона, «ор» (вухо) воно. «Шедель» (череп) він, «штірн» (лоб) вона, «генік» (потилиця) воно, «фус» (ступня) він.
Спочатку вчені хотіли повибирати хибні камінці й повикидати у відповідні коші. Та це було, по-перше, важке діло, по-друге нудне, а по-третє небезпечне, бо гойдалка могла знов захитатись. Отож, зітхнувши, лишили все як було і тільки всі дальші камінці розподіляли особливо старанно.
Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, він упустив кілька камінців, що належали до лівого коша, в кіш перед собою. Так і вийшло, що в німецькій мові слова «вайб» (жінка), «медхен» (дівчина), «фройляйн» (панна) і «гун» (курка) середнього роду, хоча слід би жіночого.
Над цим багато вчених стурбовано хитали головами. Але кінець кінцем вони були раді, коли розподілили й німецькі іменники й останні шестеро вчених покинули хить-хить-хатки та по троє обережно пройшли колодами до вершини пагорба.
Раді й задоволені тим порядком, що його навели, всі вчені знов сіли на корабель і попливли Євфратом униз до Басри й далі, до Перської затоки, а тоді чимшвидше роз'їхались по своїх країнах писати про нововпорядковані мови грубезні книжки.
А хить-хить-хатки й далі погойдувались під вітром,
аж поки одного дня приїхали американські вчені-археологи, велетенськими кранами познімали їх із пагорба разом з колодами й відкопали в пагорбі половину Вавілонської вежі. Відтоді хить-хить-хаток нема. Але кожен словник і кожна граматика це доказ, що колись вони були на світі.
Коли прадідусь докінчив свою оповідку, я спитав:
А справді таке колись сталося?
Любий мій Хлопчачок, відповів прадідусь, якщо в оповідці є зміст, то вона правдива й тоді, коли насправді розказаного не було. Зрозумів?
Ні, не зрозумів!
Дарма! В десять років ще не обов'язково розуміти все. Їсти хочеш?
Як вовк, прадідусю!
Слава богу! Тепер горішня бабуся вже не матиме причин сердитись за той пудинг. Надягай шапку та ходім додому.
Так ми й зробили. Понадягали шапки, вкутали шарфами шиї, перейшли через нешироку Трафальгарську вулицю, на якій того дня вітер аж ревів, і вернулись додому обідати.
На обід була смажена скумбрія з картопляним салатом, і горішня бабуся поводилась сумирно, мов ягнятко. Вона більш і словом не згадала про пудинг, тільки спитала, де ж дошки з новими абетковими віршами.
Сьогодні ми не записували віршів, а розказували просто з голови, пробурчав прадідусь, бо він непохитно вірив, що горішня бабуся не тямить у поезії.
Після обіду ми знов віршуватимемо на дошках, сказав я примирливо. Тоді принесемо вірші сюди!
Гаразд, байдуже сказала горішня бабуся.
Але мені здалося чомусь, що їй зовсім не байдуже!
Після обіду прадідусь, видно, не мав настрою віршувати. Бо він з'їв аж п'ять скумбрій. Але заради мене він піднявся нагору, до Шкіряної Лізбет, у токарню, взяв свіжу дошку та теслярського олівця й важко ліг на стружки.
Сьогодні мені чогось не хочеться складати абеткові вірші, сказав він. А що як спробувати вірша про «він-вона-воно»? Якраз би пасували до оповідки про хить-хить-хатки.
Про «він-вона-воно» це занадто легко, прадідусю! Краще про «я-ти-він-вона-воно»!
Згода, Хлопчачок! Я складу такого вірша, щоб перша строфа починалася із «я», друга з «ти», третя з «він» і так далі.
Я теж, прадідусю!
Чудово, Хлопчак, от і погодились.
Прадідусь примружив очі й випнув нижню губу, і я, мабуть, зробив так само, бо й мені вже набігла думка!
На жаль, коли наїсися смаженої скумбрії, віршується дуже поволі. Аж через три години ми впоралися з цим я навіть швидше за прадідуся.
Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадідусь. Він відсунув дошку трохи далі від очей і зі свого стружкового ложа прочитав мені вірша про «я-ти-він-вона-воно»:
Цісар Целестін
Кумедний вірш, прадідусю! сказав я.
А ти знаєш, чому він кумедний?
Ні
Бо в ньому щоразу треба надягати іншу маску. Як у театрі.
Не розумію.
Річ ось у чому: коли в моєму вірші стоїть «я», то йдеться про самого цісаря, що носить корону.