Про гостини у ката він уже й не згадував, спина швидко гоїлася, і тепер просто до сказу чухалася. Голота пошкрябав шрами через сорочку, аби зігрітися, помахав руками, тоді похлюпав у лице крижаною водою, фиркаючи, неначе жеребець, утерся й сів натягувати чоботи. Він саме розігнався вийти з келії на подвіря, як уткнувся носом у широкі груди величезного василіянина, що якраз проходив повз.
Вибач, брате, ти надто широкий для мене. Якби тебе обійти, га? почав Голота, але відповіді не дочекався. Широкоплечий атлет просто посунув його з дороги й мовчки пішов у бік монастирського саду. Голота дивися йому вслід. А той наче відчув щось. Зробивши кілька десятків кроків, здоровенний брат повернувся до ліценціата й упер на нього такий лютий погляд, що Голоту аж розвернуло у протилежному напрямку. Здивований, він кидав зацікавлені погляди через плече, позираючи, як велетень неспішно проходжується поблизу будиночка настоятеля.
«Нічого собі, та це ж охоронець! У настоятеля? Від чого це він охороняє святого отця?», подивувався він, а тоді, почухавши голову, посунув далі. Хоч і почувався бадьоро, Голота довго не гуляв. Махання руками добром не скінчилося. Від ще одного різкого руху в очах потемніло, а з рани на спині теплим струмком потекла кров. Негайно підкосилися ноги, і ліценціат опустився на величезний пеньок, що самотньо стирчав посеред зарослого травою подвіря.
Я так розумію, сідати на коня вам ще зарано... Голота аж здригнувся, здивовано оглядівся і побачив Хохриттера, що стояв, спираючись на ціпок. Старий медик усміхався крізь окуляри.
О, лікарю, усе значно краще, ніж могло було б бути...
Людина, що вижила в катівні Болиця, безперечно має право так говорити, погодився лікар, нахиляючись до свого пацієнта й відтягуючи його повіко.
Brevis ipsa vita, sed malis fit longior, усміхнувся Голота.
Та це ж девіз усіх студіозусів! засміявся Хохриттер.
А ви звідки, метре? Де отримували ваш докторський перстень?
У благословенному Монпельє. А ви, мій друже, з Болоньї?
Так, з найкращого університету, задиркувато подивився в очі магістру Голота, усміхаючись.
Та я б на вашому місці не був таким категоричним. Сучасна медицина це і є Монпельє! гордо промовив Хохриттер.
Досить смілива заява, у Сорбонні та Падуї з вами не погодилися б.
Пхе, відкопилив губу Хохриттер, по Сорбонні ще свині паслися, коли в Монпельє робили операції, мій милий ліценціате. І це свята правда! Ще з часів, коли з Іспанії вигнали медиків-сарацинів, у Монпельє прийняли всіх тих послідовників Авіцени й Аверроеса. І вони привезли з собою всю тодішню науку лікування. У задрипаному Парижі прикладали до рани коровячі коржі, а в нас абдомінальна хірургія була звичною справою. Абдомінальна хірургія, Голото! Я навчився там усього, що знаю!
А як же знамените Accipimus pecuniam, et mittimus sultos in Germaniam. Наче так казали німці про освіту у Франції? єхидно проказав Голота.
Так-так, у нас так кажуть на французькі університети, де навчаються німці, що повертаються додому бовдурами. Але то про неуків, яким знання в голову можна забити хіба молотками. Одначе старанний учень виходив із Монпельє добрим лікарем, повірте. От я, наприклад. Богословські науки мені ніколи не вдавалися, зізнаюся, але лікар я непоганий, скажу без зайвої скромності. Хоча ви знаєте, й справді, не всі університети у Галлії схожі на Монпельє. Що й казати, он про оту помийку в Кагорі казали, що там можна стати доктором за кілька днів, прийшовши з вулиці. Тільки б було доста грошей в кишенях. Але лише не в Монпельє! патетично підняв пальця вгору лікар.
Вірю, вірю, метре. Це ви ще в Києві не були. Там можна стати магістром за половину свині, засміявся Голота. Але я також згадую про свою alma mater, як про другий отчий дім.
О, мій друже.
У мене було багато чого згадати. І добре, і погане. Он коли я лиш приїхав... Що тільки не вигадували, аби познущатися з новаків. Деяким з нас довелося полоскати рота сечею, яку набирали у вбиральні, нас, новачків, гуртом били, стригли тупими ножицями... Болонья зустріла вас так само?
Гірше, пане Хохриттере, куди гірше. Але все швидко вирішилося...
Як саме? зацікавлено запитав Хохриттер.
Якщо не заглиблюватися в історію, скажу лиш, що я тиждень не міг встати з ліжка, а моїх «друзів» довелося латати місцевим цирульникам та хірургам. Однак після ніхто вже не згадував, що я новачок...
Ех, молодість, молодість, згадував далі Хохриттер. Усі ті веселі бенкети, коли ми наїдались у шинках, а тоді тікали; кохання, зітхання, серенади під вікнами; бійки, бурхливі примирення. А наш веселий апельсиновий карнавал, ви були на нашому карнавалі? аж закричав він до Голоти. Коли водночас у місті вибухає справжня апельсинова війна, і вся площа Богоматері вкривається роздавленими соковитими плодами, які кидають одне в одного і старі, і малі...
Я бачу, ви й досі згадуєте... Та ще й так поетично...