Голота мовчки нахилив голову, адже тримався з останніх сил. Він розумів, що потрібно було виказати трохи подяки й промовити кілька слів, але біль ставав усе нестерпнішим. Тож бідолашний стояв, зціпивши зуби, і боявся врешті-решт упасти під ноги настоятелю та лікарю.
Це... Голота, ліценціат Болонського університету, продовжив Мнішек. А це мій домашній лікар, що супроводжує мене в мандрівках. Шановний Пауль Міхаель Райнер Хохриттер, знаний від Піренеїв до Карпат медик. Мій дядько по матері абат монастиря, отець Бернард, представив усіх шляхтич.
Добрий день. Ліценціат? Медик? запитав Хохриттер у Голоти.
Боюся, що ні, лікарю, юрист, шанобливо схилив голову Голота, через силу усміхаючись.
Я бачу, ви справді серйозно поранені, мій друже, нахилився настоятель до Голоти.
О, зовсім трохи, високопреподобний отче.
Зараз я покличу служку, вас відведуть у келію й омиють рани. А тоді, з вашої ласки, високопреподобний отче, я навідаюся до нашого хворого, повернувся Хохриттер до настоятеля.
Авжеж, авжеж, поважний Хохриттере. Звідси і до Львова немає будь-кого, хто б зрівнявся з вами у мистецтві лікування, підняв руки догори, усміхаючись, настоятель.
Не буду скромним і скажу, що, можливо, й до самого Кракова, приємним баритоном засміявся Хохриттер.
Отче, можна поговорити з вами наодинці? втрутився Мнішек і відвів дядька вбік.
Голота та Хохриттер устали. Лікар подивився на бліде обличчя колишнього вязня, доторкнувся до його лоба, підняв повіко, а тоді повернувся до настоятеля й молодого магната.
Я можу сам провести пана Голоту до келії. Він щось не надто добрий вигляд має...
О, дякую вам, шановний Хохриттере. Усього вам найкращого, ліценціате. Чекаю вас у середу вранці, відказав Мнішек Голоті, який на знак згоди нахилив голову, а тоді повернувся
до ігумена та щось зашепотів йому.
Ходімо, мій друже, усміхнувся лікар. У сильних цього світу свої таємниці, і краще про них не чути. Здоровіші будемо.
Розділ 8 У якому відбувається диспут між двома колишніми студентами
Тс-с-с, Голотонько, тс-с-с. Зараз, зараз, любчику. Усе буде добре. Буду тебе лікувати...
Ти звідки тут, Сташко?
Прийшла я з Почаєва, прийшла я з прощі, Голотонько, зашепотіла знахарка своїм мелодійним голосом, промовляючи дивним речитативом, і дізналася у Карася, що заплутало, закрутило зілля та оковита проклятуща соколика мого, і наробив він дурниць страшних. І що тримають мого орлика в катівні, де бють і мучать. Думали-гадали ми з Карасем, як звільнити сокола ясного, а він, диви, і сам звільнився... Йолоп Господа Бога нашого! Теля дурне! єлейний вираз обличчя знахарки різко змінився, і вона боляче смикнула Голоту за вухо.
Молю, хоч не смійся, скривився Голота жалісливо, я ж розплачуюся за свою дурість ще з того дня, як ми розійшлися.
Бачу, дурню ти буковий! Ти що це зробив, бовдуре? зашипіла знахарка люто. Ти чим думав, пияк нещасний? Чого до того шинку потьопав, дурню, коли тобі сказали сидіти й носа не показувати надвір?! Щоб ти так туди ходив, поки світа та сонця! А втік би від тебе твій дурний розум! А лоп би ти!
То все та бісова Карасева брага! Вовчих ягід він туди накидав чи що?
Так то Карась уже винен?!
Ти ж знаєш, я сам не сам, коли пю занадто багато, знітився Голота.
То не пий! Кат тебе бери!
Та от мало не взяв кат. Не свари. Я винен. Не кричи, кажу. І як тебе до василіянів пустили? Голота хитав головою, пропускаючи поміж вухами прокльони Сташки.
То вже моя справа, Богусю, знову змінила голос дівчина, усміхнувшись отетерілому від цих перемін Голоті. Не крутись. Сядь. Зараз тебе буду лікувати. Дивися, ось принесла тобі глечик.
Що то? Якісь твої чари? А біс із ними! Чари-магія, давай що-небудь, але тільки швидше, бо сконаю. Може, крові треба, то бери, протягнув він руку знахарці.
Чи ти дурний? Які чари? Тут листя мати-мачухи. Я його збирала, посипала цукром, у землю закопувала. А як викопала, то додала меду. На, їж. Їж, кажу! А завтра я тобі примочки поставлю з коріння білої лілеї. А тоді покупаю тебе в барвінку. А тоді промию рани відваром шавлії... Тихо-тихо, скоро ти козликом стрибатимеш, хоча ти той ще цап дурнуватий. І ніяких чарів, мій козачок немитий, знахарка говорила й говорила тихим шепотом, роблячи своє. Її голос, що лився невпинно, мов вода, заколисував Голоту. Він прислуховувався до нього, і повіки падали, хоч як він їх намагався втримати. Врешті цю боротьбу Голота програв, і за якусь мить забувся у сні. Знахарка дивилася на свого бідолаху, задумливо перебираючи його мокре від гарячки волосся.
На Волині таке не діє, бурмотіла вона безапеляційним тоном і виливала дорогоцінні
Хохриттерові мікстури геть.
Щовечора Голота чекав на Сташку, яка залітала до келії, мов вітер. Скоромовкою вона шепотіла йому на вухо останні новини, втираючи у спину якісь свої чергові мазі, та Голота не слухав. Він млів під її ніжними пальцями, час від часу повертався всім тілом і довго дивився в її бісівські карі очі, що не припиняли сміятися.
На ранок четвертого дня на волі Голота прокинувся, бо задрижав від холоду. Він замотав ковдрою голову, але вже за мить відкинув її геть і пружиною зіскочив із дірявого, поїденого мишами тапчана, що був йому в монастирській келії за ліжко, і потягнувся. Він відчував, що вже повністю повернувся до життя, кров, як завше, бурлила в його жилах.