«Хоча було, на диво, боляче... Не даремно, що цього разу я таки втратив віру у свою успішну зірку. Але очевидно, що козак Голота все ж щасливий курвячий син».
Карета несподівано стала, Голоту знову вдарило об двері. Він ойкнув і розплющив очі, прикриваючи їх рукою від яскравого сонця. Вязень упізнав цей розцяцькований будинок, схожий на пишний венеційський палаццо, з якого власне й був копійований. Таких було кілька в кременецькому Підзамчі аристократичному районі міста. Але тут, на Вишневецькій, був лише один. Через це та й тому, що тут товклася ціла купа люду, Голота зрозумів це будинок вельможного Юзефа Пауліна Сангушка, кременецького старости.
Пішли, бранцю. Треба показати тебе Юзефові. Ти хоч ходити можеш? кинув через плече молодий Мнішек. І, не чекаючи допомоги слуг, зістрибнув із козлів.
Зможу, вашамосць, Голота стиснув зуби й обережно поставив ногу на землю.
«Наче й не все так погано, ходити справді можу», Голота важко, але таки шкандибав за своїм визволителем, що широким кроком прямував до парадного входу.
Щойно вони зайшли у будинок, побачили у вітальній залі з величезними дзеркалами натовп, що оточив молодого ще, стрункого, із задумливо видовженим лицем чоловіка у багато оздобленому червоному камзолі. Навколо нього тупцювала строката публіка багаті пани в яскраво-червоних кунтушах, дрібні шляхтичі у сірих, міщани в лисячих шапках, купці та торговці-євреї, що стояли трохи осторонь. Усі вони говорили одночасно й не надто розбірливо, а пики у більшості були перелякані.
Пане Юзефе, треба щось терміново робити, схвильовано частив худий, як тріска, чоловяга у довгому каптані з рукавами, що теліпалися на худому міщанинові, як на опудалі. Усі налякані до нестями тими зникненнями. Мій двоюрідний брат зник ще в серпні, і досі про нього нічого не чутно...
І мій племінник, кинув інший голос.
На Бога, панове, я роблю все можливе... чоловік із сумним видовженим обличчям підвів очі догори.
Пане Юзефе, ми всі це знаємо... перебив його шляхтич у сірому кунтуші, на який падали довжелезні вуса. Але в мене вже два орендарі зникло...
Пане Лідзинський, про ваших орендарів ви мені вже два роки торочите. Це ж зовсім не те. Ми вже зясували, що безслідно люди почали зникати навесні цьогоріч. А ваших лайдаків-утікачів бачили у Львові, і вони казали, що чкурнули від вас, бо... роздратовано почав говорити Сангушко почервонілому від люті шляхтичу, та не встиг закінчити. Худий у довгому каптані закричав до Мнішека, який підійшов до натовпу:
Пане Мнішеку, я чув, у вас теж зникли орендарі?!
Так, двоє... засмучено хитнув головою магнат.
О, і ти тут, Міхале, Сангушко подивився на Мнішека, похитав головою й підвів очі вгору, показуючи, в якій халепі він опинився. Мнішек у відповідь знизав плечима й співчутливо скривився.
Так, але я у іншій справі, тому почекаю.
Панове, знову заговорив Сангушко. Жовніри й мої гайдуки зараз рискають лісом і горами, ми знайдемо лиходіїв, що нападають, і повісимо їх біля магістрату вже за тиждень...
Пане Юзефе, проговорив тонким голосом миршавий чоловічок з довгою бородою, я не сумніваюся, що ми когось
повісимо, але я сумніваюся, що зникнення припиняться... Усе більше людей впевнені, що то не харцизи.
А хто? Дияволові слуги?
Селяни так і кажуть, що вовкулака...
О, Господь святий! Це все через те, що знайшли того нещасного Мільчека з пошматованими грудьми?
Люди вже давно кажуть, що зустрічають якогось дивного звіра в лісі, а жовніри он по всьому Кременцю патякають, як бачили якусь дивну волохату істоту біля тіла Мільчека. Коли вона втікала у хащі, кажуть, випустили чи не сотню куль, та вони чортове створіння не брали. Хто ж це може бути?
«Дивна волохата істота? Знову? зіщулився Голота. Сказати б, що ті жовніри забагато цмулять горілки та ще й сліпі, як кроти. Не був я волохатим, хіба бородою заріс трохи».
Юпітер-громовержець! Давайте ми ще будемо обговорювати, що там розповідають ті неграмотні селюки, панове. Тоді ми договоримося до лютого дракона, що пожирає цнотливих дівиць, а в перерві між дівками ловить наших орендарів. На Бога! Дурні розмови припиняться, коли ми знайдемо лайдаків, що вбивають людей, і віддамо їх Болицю. Для цього я попрошу допомоги в нашого шановного панства. У присутнього пана Мнішека, подивився кременецький староста на молодого магната, Цетнерів та Потоцьких дати для пошуків ще й своїх людей. До кінця тижня ми заженемо розбійників, як лисиць, і віддамо кату. На цьому все. Аудієнція закінчена.
Натовп загомонів і потроху почав розходитися. Староста підійшов до молодого Мнішека й узяв того під руку.
Вибач, Міхале. Ти ж усе бачив, накинулися, як зграя вовків, кивнув Сангушко на делегацію купців та шляхти.
Я їх розумію, Юзеку, всі ці зникнення й особливо те, що в лісі знайшли пошматоване тіло, дуже всіх лякає... Та я до тебе, між тим, не про це поговорити приїхав. Памятаєш, я казав, що збираюся забрати свого орендаря, якого засудив той недоумок Гонсевич? Сангушко ствердно кивнув головою.
Так, крім нього, я оце визволив з лап твого ката ще й ось цього молодого... чоловіка. Я так зрозумів, що сидів він у Болиця без особливих на те причин. Його крик до смерті налякав Малгожату й малу Центнерівну, тож я мав корчити з себе лицаря Круглого столу і звільнити його від мук, кивнув Мнішек підборіддям на Голоту.