Справа в тому, що я знаменитий розбійник, гроза магістрату,
відповів Голота з посмішкою.
І це правда?
Якщо рахувати, що бійка з возним магістратського суду у шинку страшний злочин, то так, звичайно.
І це все? Через те вам зараз пошматують ноги і зроблять калікою? Суддя Гонсевич зовсім здурів, похитав головою Мнішек.
Зовсім ні. Хоча суд у Кременці не вирізняється ласкавістю, та він явно не збирався мене карати на горло. Мені присудили канчуки. Я їх уже давно отримав, а оце все то катова імпровізація.
Хм. У мене таке відчуття, що староста про це нічого не знає... сказав Мнішек, кинувши погляд на побілілого від злості Болиця.
Я думаю, ви, безперечно, маєте рацію. Кат трохи загрався, а сказати йому про це нікому, знизав плечима Голота.
Ви знаєте, шановний, подумавши трохи, проказав Мнішек, мене до вас, мабуть, вела доля. Це ж треба шахіст у застінках Болиця. Ви не повірите, тут зовсім не грають. Варвари ну, то я так називаю тутешніх вельможних панів лише жлуктять горілку, жеруть у три горла, ну, і махають своїми тупими карабелами. Але ж тепер я врятований від нудьги! Не думав, що знайду собі партнера в катівні. Болицю, негайно відвяжіть його і того, іншого.
Болиць мовчав, адже це вже було занадто. З білого він почервонів і стояв, стискаючи руками свою знамениту девятихвостку. Запала напружена тиша. Підручні ката кидали погляди на Болиця і без його команди не наважувалися нападати на магната з могутнього клану Мнішеків. Надто всі розуміли, чим це може для них закінчитися. Мнішек клацнув пальцями, гукаючи слуг, що стояли за його спиною, а тоді поклав руку на ефес своєї шпаги.
Не роби дурниць, кате... неголосно проказав шляхтич.
Врешті напружені плечі Болиця впали, він нервово сіпнув щокою. А тоді змахнув рукою підручним і, згорбившись, повернувся до Мнішека, спиною.
Відпустіть їх, проскреготів кат. А вам, пане, це так просто не минеться... Я буду жалітися пану старості Сангушку.
О, не турбуйтесь, Болицю. Я зараз же поїду до Юзефа і про все з ним поговорю. Можете не хвилюватися, він не відмовить другу дитинства. Вашого чаклуна Бергхольця він знає, як і знає про те, що Гонсевич присудив тому таку нісенітницю, бо не любить мене. А щодо другого вашого вязня... Мені здається, що тут творили беззаконня, і як людина благородна маю це виправити. Крім того, я надто страждаю без партнера для гри в шахи, безтурботно відповів Міхал Мнішек. Аристократ, якого, незважаючи на показну невимушеність, очевидно нудило від запаху страху й крові, що густо стояв у катівні, вишукано вклонився кату й притиснув шовкову хусточку до носа.
Бувайте, о королю страху й князю тортур. Залишайтеся у вашому темному королівстві. Надіюся, ми ніколи не побачимося з вами тут, він повернувся до слуг. Швидше виносьте тих двох надвір, бо я зараз помру в цьому смороді.
Розділ 7 У якому Голота розвіює сумніви й завойовує довіру
«Оце ганьба, майнуло в голові напівзомлілого клієнта Болиця, закотив очі, як романтична панянка в поганенькій італійській оперетці. Зараз мені розпускатимуть корсаж і обмахуватимуть віялом».
Та Голота явно переоцінив свою цінність. Слуги просто схопили його за руки та закривавлені ноги, що лише дивом кілька хвилин тому не перетворилися на шмаття, і таким трибом швиргонули до карети. Голота гепнувся, як лантух, і тільки крекнув.
«Прокляті телепні не читали книжок і не знають, як треба поводитися з чудесно врятованими від смерті», подумав він, але вимовити прокляття йолопам не встиг, бо почув, як до карети підбігли й задзенькотіли дівочі голоси.
О Господи, Міхале, що це? почув Голота й здогадався, що це ті вразливі панянки, про яких розповідав Мнішек.
Це, любі мої, ваш Лоенгрін, Персиваль і король Артур в одній особі. Переможець кривавого людожера й ката. Відважний, сильний та прекрасний...
О, твоя скромність просто пречудова! Не ти, Міхале, не ти! Ось той нещасний.
То Бергхольць, він непритомний, дурненька. Ти що, не впізнала свого залицяльника?
Не Бергхольць, інший! Хто то?
А, той, інший... То ще один нещасний, якого ваш лицар також урятував з лап кровожерливого ката... удавано гордо
розпочав молодий Мнішек, та вже за секунду розсміявся, побачивши налякані дівочі обличчя.
О Міхале...
Усе добре, любі мої. Але зараз ви маєте мені вибачити мушу їхати. Їх треба відправити до медика... А ви негайно сідайте до своєї карети, рушайте додому. Я зараз поїду до лікаря Можаровського, віддам йому Бергхольця й відразу на Вишневецьку, мені треба поговорити зараз із твоїм дядьком, Малгожато.
Мнішек стрибнув на козли, екіпаж відразу струснуло, і він покотився гуркотливою кременецькою бруківкою. Не можна сказати, що подорож була надто вже приємною. Ями, хоч і не глибокі, трусили карету, мов у лихоманці, і Голота лише сичав від болю. Його обличчя вкрилося краплями поту, він напружено вчепився побілілими пальцями у воза й мріяв, аби подорож скоріше закінчилася.
«Пекельне пекло! Хтось колись зробить дороги в цій частині світу? Чи завжди тут буде яма на ямі?!» Голота стискав зуби на кожній вирві, коли його підкидало в повітря. Однак колишній бранець косив очі вбік і все ж зауважував, що йому трохи краще, ніж непритомному попутникові. Той лежав поруч ледь живий, і голова його хиталася в різні боки, як лялькова. Врешті Мнішекового орендаря відвезли до лікаря, а скоро припинив свої польоти й Голота. Вони підїжджали до тієї частини міста, де мешкали багатії, тож і шлях ставав усе кращим і кращим. Лише тоді, дихаючи прохолодним осіннім повітрям, Голота раптом зрозумів, як йому пощастило. Цього разу вирватися з катівні Болиця йому допомогло справжнє диво.