Шрифт
Фон
МАЛЕНЬКІ СОНЦЯ
Минула ніч, і сонце білогриве
Несе на тросі огненному день,
І блискітки, швидкі та метушливі,
Стрибають на асфальті де-не-де.
Мовчать каштани, стомлені і мляві,
Та ось під них, у царство тишини,
Ввірвалися чорняві і біляві,
Блакитноокі дочки і сини.
І вже каштанам ніколи дрімати,
І сонце не надивиться згори
На їх носи, румяні і кирпаті,
На витівки, на ігри дітвори.
І небо теплотою глибиніє,
І радість наливається в серця
Сміються, бігають, пустують, мріють
Малесенькі замурзані сонця.
Ти йшла з села дорогою гнилою
Ти йшла з села дорогою гнилою,
Місила грязь простими чобітьми,
І пахнув вірш твій теплою смолою,
Кленовими гарячими слізьми.
А чорне листя сипало під ноги:
Тобі дорога, а зимі постіль.
І ти в душі несла людські тривоги,
Людські бажання, сумніви і біль.
Ревли вітри... Ти, стомлена ходою,
Зійшла з дороги на твердий обліг,
Змінила жар тепленькою водою,
Знайшла сухенький, затишний нічліг.
І заспівала про смачні цілунки,
І людський біль у віршиках затих,
Бо ти забула про мужицькі клунки,
Про жебраків на вулицях пустих.
Та я тебе не волочу до суду,
Я тільки хочу на кінець сказать:
Народ тебе ніколи не забуде,
Бо він ніколи вас не буде й знать!
Проходять дні. Життя стікає
Проходять дні. Життя стікає,
І десь громи гримлять у високості.
Я жду весни, але її немає,
Вона до мене не приходить в гості.
Мене докука гадиною стисла,
Одна дорога у Дніпро із кручі...
Будь проклят той, хто дав уміння мислить,
Хто дав нам розум і серця жагучі.
САЛЮТИ МИРУ
В дні травневі, мріями багаті,
Коли щастя хлюпає з пісень,
Ми щороку зустрічаєм свято
Перемоги радісної день.
І встають у памяті дороги,
Ті, що довелося нам пройти,
Щоб багряний прапор Перемоги
Над рейхстагом гордо піднести.
І живуть у памяті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
Їх серцям віками пломеніти
На червоних наших прапорах,
Їх думкам перемагать і жити
В наших творчих думах і ділах.
Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
І тому, коли надходить свято,
Кожен рік у травні, навесні,
Наші грізні бойові гармати
Салютують миру не війні!
Ти байдужа, як мертве місто
Ти байдужа, як мертве місто,
І далека, як зір вогнів,
До безумства ясна і чиста
Пригадалася знов мені.
Де знайти фантастичну поляну,
Щоб у колі сестер твоїх
Впасти в руки твої, Світлано,
І померти від лоскоту їх?
Ти до мене прийшла не із казки чи сну
Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла,
Але ти, як весна, стороною пройшла.
СТАРІСТЬ
Сім десятків дідові старому,
Сам незчувсь, коли і відгуло,
Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,
Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові...
Лає син, що ні чорта не робить,
Допіка невістка: ще живі?
Остогидло діду хліб жувати,
Слухати образи від усіх,
Ціле літо горобців ганяти
Та граків сусідові на сміх.
Взять би істик, торбу через плечі
І піти світ заочі з села,
Але звик до хати, до малечі,
Що його, мов батька, облягла.
Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить докори, сором, лихо
Лиш би вмерти на землі батьків!
РОЗКІШНІ ТРУПИ
Раби хвилинної непевної забави,
Легкого щастя й долі шукачі,
Хіба ви кращі, ніж бездарні, мляві,
На смітник викинуті паничі?
І совість ваша пяна і нечиста,
Мов каламутна весняна вода.
Ви проіснуєте без цілі і без змісту
І по собі не лишите сліда.
О, ви навчилися носить зачіски модні,
Цінить красу, жувать слова чужі
Та проїдати копійки народні,
Ви філістери, гниди не мужі!
Але за ширмою чванливості і цноти,
За блиском розкоші і шиком суєти
Вам не втаїти власної гидоти
І не сховать своєї пустоти.
47-й РІК
Забулися давно образи, суперечки,
Злиденні і напівголодні дні,
Та не забуду я, як пінилася гречка
І чорногузи гуртувались на стерні.
І люди йшли байдуже, мов лелеки,
Із косами дідівськими на лан,
В полукіпках лишали чорні глеки
І, зуби стиснувши, «виконували план».
І вдови плакали, кричали діти «папи»,
А на сніданок жолуді одні.
І в гарбах пнулися скелети-шкапи,
Худі, немов колгоспні трудодні.
Я не забув мужицькі очі хмурі,
Обличчя матерів налякані, тривожні,
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможне.
МОЖНА
Можна вірить другові чи милій,
Марить наяву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.
Можна жить, а можна існувати,
Можна думать можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!
Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:
Стуку серця дорогого біля серденька мого.
Хай мене, немов пилину, носить доля по землі,
Подаруй мені хвилину і забудуться жалі.
І минуле зло розтане, ніби привиди сумні,
І лице твоє кохане буде сяяти мені.
Осінній вечір морозом дихав
Осінній вечір морозом дихав,
У небі місяць, немов пятак...
Вона пройшла непомітно, тихо,
Голівку мило схиливши так.
Вона пройшла і мені ні слова,
Лиш на хвилину звела брову...
І сіяв вечір густу полову
На пережовклу суху траву.
Шрифт
Фон