Шрифт
Фон
ПРО ПОЕЗІЮ
Поету, кажуть, треба знати мову
Та ще уміти вправно римувать.
Натхнення і талант і все готово
Слова самі піснями забринять.
То правда все, але не в тому сила,
Мені здається, що не тим вірші
У дні тяжкі серця наші палили,
Любов і зненависть будили у душі.
Бо не запалить серце точна рима,
Яку хтось вимучив за місяць чи за ніч.
Ні, інша сила, буйна, незборима,
Вогнем і пристрастю напоює ту річ.
Ні, інша сила так цілющо діє,
Словам велику надає вагу,
Бо з нею світ цвіте і молодіє,
І світло бє крізь морок і пургу.
Без неї рими точні й милозвучні
Не варті навіть драного гроша
Слова звучать примусить сильно й гучно
Лише одна поетова душа.
Снігу, снігу сиплеться довкола
Снігу, снігу сиплеться довкола,
І садів травнева білизна.
Тільки плаче на морозі гола
Під холодним вітром бузина.
Тільки діти витягли санчата
І, бючи підборами об сніг,
Мчать веселі весну зустрічати,
Розсипаючи щасливий сміх.
ЛИСТ
Знов листа мені прислала мати,
Невеличкий лист на кілька слів.
Пише рідна, що навколо хати
Наш садок вишневий забілів.
Наче вчора бігав я до школи
І садив ті вишеньки малі,
А тепер гудуть над ними бджоли
І поважні пустуни-джмелі.
Слів таких і треба небагато,
Та вони, як весняні пісні,
Принесли в гуртожиток в кімнату
Теплі-теплі спогади мені.
Між думками зчинилися галас і бійка
Між думками зчинилися галас і бійка,
Вгамувати несила їх пристрасть і шал.
Я вважав: ти пряма, як лінійка,
Загадкова й байдужа, немов інтеграл.
Ніби формула точна. Ніби формула груба.
Ти схиляєшся сухо над жовтим столом.
Та чому ж в інтеграла є очі і губи,
А від формули віє дівочим теплом?
Сім годин ти сидиш у премудрій конторі,
До місцевості вяжеш будівлі й доми,
Жваві цифри стрибають в зіницях, як зорі,
І думки кудись плинуть, мов ранні дими.
І яка там у біса уже проблематика
Я не бачу й не хочу ніяких проблем!
Від знайомства з тобою, чорнява моя математичко,
Спалахнула душа моя синім вогнем.
І в собі я не маю ніякої певності,
І чого мені треба не відаю й сам.
Привязала ти душу мою до місцевості,
Де стоїть ваш незграбний і теплий вігвам.
Скільки хникають вже коханці
Скільки хникають вже коханці,
Скільки пишних говорять фраз,
Скільки грошей потратив на танці,
На цукерки кожен із нас!
Скільки меду у кожнім слові
Наточили ми для дівчат,
Що вони збожеволіть готові
І готові «рятуйте!» кричать.
Щоб любили нас, щоб кохали,
Кожен з шкіри своєї ліз.
Скільки потім за нас проливали
Милі очі солоних сліз!
Розлилися вони, як море,
Хто там берег у нім знайшов?
У жіночому лютому горі
Захлинається наша любов.
СОБІ САМОМУ
Вже два десятки стукнуло хлопчині,
І вже під носом натяк є на вус.
Лише для мами я в одному «чині»
Як був малим, так, певне, і лишусь.
Сусіди кажуть: парубок нічого...
Дівчата кажуть: хлопець так собі...
Якби, мовляв, був білий чуб у нього
Та щоб до чуба очі голубі.
Лише одна цих вад не помічає,
А інколи, бува, на однині
Вона мене несміло величає
Найкращим хлопцем в нашій стороні.
І всім я радий вірити охоче,
Бо за похвалами ніколи не женусь.
Чомусь лиш мамі вірити не хочу,
Що я завжди дитиною лишусь.
Не докорю ніколи і нікому
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.
Моє життя розтрощене корито,
І світ для мене каторга і кліть...
Так краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.
Я в світ прийшов не лише пити й їсти
Я в світ прийшов не лише пити й їсти,
Скалити зуби до дурних дівчат
Та любуватись зоряним намистом
Під мариновані мелодії кантат.
З сімї селянської, до грубості простої,
В життя дороги стелються мені...
Я хочу пити сонячні настої,
Пізнать до краю радощі земні!
І на стежках, порослих будяками,
Що обминали зморені діди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокі, та чіткі сліди.
НАРЕЧЕНІЙ
По Шляху Чумацькому у росах
Буде вічність мчати на коні,
Я ж губами у розкішних косах
Позбираю зоряні вогні.
Де світи стикаються у шалі
І сміється злісно маніяк,
Я свої повідаю печалі
Тій, що жду і не діждусь ніяк.
Немає смерті. І не ждіть не буде
Немає смерті. І не ждіть не буде.
Хто хоче жить, ніколи не помре.
І будуть вічно веселитись люди,
І танцювать дівчата в кабаре.
І в сіру ніч, коли мене не стане,
Коли востаннє римою зітхну,
Я не помру, лиш серце в грудях стане,
Схолоне кров, а я навік засну.
КОМПАНЬЙОНКА
Повільно йшли мовчазні до перону,
Пожитки бідні склавши до валіз.
Ти одягла вінок, немов корону,
Така сумна, така близька до сліз.
І сутінки мутні, немов солоні,
Десь виповзали з лісу чи ярів,
І все навкруг в осінньому полоні,
Лиш твій кісник червоний майорів.
Біля кіоску пінились бокали,
Бідовий хлопець пиво розливав...
Тепер я знаю: ти тоді чекала,
Щоб я нарешті все-таки сказав...
Але мене фантазія проворна
Несла галопом у ясні світи.
А ти була, як мрія, неповторна,
Такою зроду не була ще ти.
І я не знав: ти плакати готова,
Ти аж тремтіла, щоб мене побить
За усмішку і за пусті розмови,
Я був школяр, хіба ж я вмів любить!
І ось ми знов з тобою на вокзалі,
Де пасажирів суєта нудна,
І знову пиво піниться в бокалі,
І ти додому їдеш... не одна.
Він там стоїть, вартує чемодани,
А ти ідеш зі мною на перон
І зустріч ця, приємна і неждана,
Нагадує мені забутий сон.
Я знов мовчу. Бо що мені казати?
Все як тоді. А втім, різниця є
Бо ти тепер уже не хочеш ждати,
Бо ти спішиш до нього у фойє.
Шрифт
Фон