Шрифт
Фон
Говорю я з тобою мовчки
Говорю я з тобою мовчки,
Тиша хмарою проплива.
І вовтузиться думка, мов квочка,
В намаганні родить слова.
Тиша важчає. Терпнуть губи,
Тиша репне навпіл ось-ось.
Припаду я шалено й грубо
До безумства твоїх волось.
Упаде розідрана маска,
І сполохана вгледиш ти,
Скільки в тиші чаїлося ласки,
Скільки в грубості теплоти.
Насміються з своєї беззубості
Прописні допотопні думки,
Джерелом вдарить ніжність із грубості,
Заворкують живі струмки.
Задихнеться від люті сірість
Нам на щастя, а їй на зло.
Поміж нас підведеться щирість
І зєднає наше тепло!
Ну скажи хіба це фантастично
Ну скажи хіба це фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
ЧАДРА
Я тебе не сприймаю за істину,
Бо таких, мабуть, зовсім нема.
Ніч, вітрами дурними освистана,
Свою чорну чадру підніма.
І дивлюсь я здивовано в очі,
Що заблискали з-під чадри.
У волоссі у сірому клоччі
Причаїлися дикі вітри.
Недарма понад нею пронісся
Ураганний тайфун стихій.
Виповзає на перенісся
Зморшка відчаю і надій.
І куди я до істини втраплю
Через ями й вибоїни слів?
Коли б випив її хоч краплю,
То, напевне б, від жаху зомлів.
Я тебе не сприймаю за істину
Небо навіть і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану
І таку я люблю тебе!
ІКС ПЛЮС ІГРЕК
Чорнявій математичці
Я не заздрю уже нікому
Де ще мудрих таких знайти?
Це ж мені стало вперше відомо:
Ікс плюс ігрек це будеш ти.
І здається, що я володію
Віковічним секретом краси
Лиш тому, що я розумію
Загадкові твої ікси.
Розумію? Який там розум!
Просто здорово, що ти є!
Що вслухається в ніжні погрози
Збаламучене серце моє.
Я не заздрю уже нікому
Де ще мудрих таких знайти?
Одному лиш мені відомо:
Ікс плюс ігрек це будеш ти.
Дотліває холод мій у ватрі
Дотліває холод мій у ватрі,
Я один замріяний іду...
Ми тоді зустрілися в театрі,
На гальорці в третьому ряду.
І не вірю, що мені здалося,
Бо напевне знаю так було:
То не скрипка кликала волосся,
Що тобі спадало на чоло.
Тишина хиталася велично,
Ніжні струни квилили внизу
Тож було і солодко, й незвично
У твоїх очах читать грозу.
А коли виходили із залу
З думами про вічне і земне,
Довго ти під ліхтарем стояла
І чекала, радісна, мене.
Ми ішли через блакитне місто,
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смів порушить чистоту.
Тільки досі знаю: не здалося,
Так і залишилось, як було,
То не скрипка кличе, а волосся,
Що тобі спадає на чоло.
Дотліває холод мій у ватрі,
Біля мосту стишую ходу...
Часто жду тебе я у театрі,
На гальорці в третьому ряду...
Я тобі галантно не вклонюся
Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.
НЕ ВІР МЕНІ
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.
Слова ясні, лише мені відомі,
У бурмотіння скучне переллю,
Свою усмішку у холодній втомі
Бездумно, безголово утоплю.
І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засміюсь.
Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію,
А подарую смуток і біду.
Зі збірки «ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ ЛЮДИНА»
Мій Київ
В ночі осінні, холодні й нудні
Часто ввижається Київ мені.
Вийду з палатки, у темінь пірну,
Думкою-мрією в Київ майну.
Мріють крізь хмари зорі вгорі,
Мов на бульварі чудні ліхтарі.
Вітер ущухне, то знов загуде
Аж сторонюся: тролейбус іде.
Парки і сквери, театри і шум.
Як вас прогнати із серця, із дум?
Що мені діять не можу забути
Площу Богдана, вогні інституту.
Що мені діять і як мені буть
Київ казковий не в силі забуть!
В серці своїм на будову несу
Києва горду і вічну красу.
Стіни мурую, проспекти кладу,
З степом безлюдним розмову веду:
Бачиш, сюди ми зійшлися усі
Тому, що служимо праці й красі,
Тому, що мріє поставити кожен
Місто, красою на Київ схоже!
Буду тебе ждати там, де вишня біла
Буду тебе ждати там, де вишня біла
Виглядає з саду тихо і несміло,
Де, здається, спокій і нема нікого,
Тільки завмирає, журиться дорога.
Може, ти не прийдеш, гарна й кароока,
Буде мене пестить нічка одинока,
Буде мене тішить, лагідна та люба,
Цілувать у щоки, розвівати чуба.
Може, ти не прийдеш, лаяти не стану
Буду сам гуляти з вечора до рану.
Бо й признатись щиро: не тебе я жду,
Жду свого кохання в білому саду.
Повертався пізно з косовиці
Повертався пізно з косовиці,
Йшов собі, як і завжди ходив.
Дівчину зустрів біля криниці,
Попросив напитися води.
Подивилась, не сказала й слова.
Падав вечір на луги, ліси...
Ой, напивсь води, але любові
Я водою в серці не згасив.
Шрифт
Фон