Ось кожен окремішній камінь, шмат фольги, деревяний цурпалок, уламок скіпки для розпалу чи клапоть тканини стрибає вниз і вгору: здіймається на десять футів, а потім знову падає на хідник із різким виляском. Світло густе й водянисто-зелене. Вулицями в унісон злітає й падає сміття, наче віддане на поталу якійсь глибокій розміреній хвилі. Крізь вертикальний танець важко щось розгледіти. Барабанний дріб на хіднику триває одинадцять тактів, дванадцятий пауза, цикл починається знову це ритм якоїсь народної американської мелодії На вулицях безлюдно. Досвіток. А може, сутінки. Металеве сміття сяє жорстко, з ледь не суворою впертістю.
А чого ж, нормальна така Червона річка, а як не вірите спитайте ось цього «Рудого», хай би де він був (я вам розповім, що за Червоні, зачухані друзяки ФДР , вони хочуть усе це відібрати, щоб в усіх бабів ноги волоссям поросли, та й віддайте їм усе, а то підірвуть чорну круглу залізяку із ґнотом посеред ночі, закривавивши пшеків у сірих кашкетах, сезонників, негритосів ну так негритосів обовязково)
Курдупельний дружок Кратчфілда щойно виповз із комори. Наразі курдупельний дружок, не інакше. За Кратчфілдом всією цією широкою солончакуватою рівниною тягнеться ланцюжок згорьованих курдупельних дружків. А один недомірок у Південній Дакоті,
А, Краучфілде, махає рукою, дуже добре, що ти прийшов.
Ти, недомірку, добре знав, що я зявлюся! трясця, Ваппо таки трохи намаханий. Вічно підюджує господаря, сподіваючись отримати шкіряним паском кілька разів по своїх смаглявих афро-скандинавських сідницях, що поєднують у собі каліпігійську округлість, притаманну народностям Темного Континенту, із худорлявою та шляхетною мускулатурою міцного Олафа, нашого білявого північного родича. Але Кратчфілд цього разу лиш одвертається, роздивляється гори вдалині. Ваппо супиться. У його циліндрі віддзеркалюється прийдешнє всеспалення. Білій людині не слід вимовляти
лишень одного, навіть знічевя чогось подібного: «Сьогодні ввечері примчить Торо Рохо », друзяки й так це знають. Достатньо самого вже вітру, який несе їм індіанський сморід. О Боже, от-от стрілянина почнеться, море крові, а хай йому біс. Вітер подме так потужно, що на деревах з північного боку кров застигне крижаною лускою. З червоношкірим прийде собака єдиний індіанський собака на цих муругих рівнинах: цей простюх полізе до курдупельного Ваппо і скінчить дні свої на мясному гаку за відкритим прилавком на небрукованому майдані в Лос-Мадрес, очі розплющені, шолудива шкіра нечіпана, по вапну й каменю церковної стіни, на осонні, що через площу, стрибають блохи, кров темнішає і запікається на порваній шиї, де зуби Ваппо перегризли яремну вену (а може, й кілька сухожиль, бо голова звисає набік). Гак устромлений в спину, між хребцями. Мексиканські дами тицяють у здохлого пса, а він неохоче гойдається у ранкових пахощах кормових бананів для смаження, солодкої молочної моркви з долини Червоної річки, різноманітних потовчених овочів, кінзи, що пахне тваринним мускусом, міцної білої цибулі, ананасів, що лежать на сонці й уже забродили, тож готові вибухнути, величезних крапчастих полиць гірських грибів. Слотроп рухається поміж рундуків і розвішаних тканин, невидимий серед коней і собак, свиней, ополченців у коричневих мундирах, індіанок з немовлятами, підвішеними у хустках, слуг із пастельних будиночків, що далі на схилі, площа нуртує життям, і Слотроп збентежений. Хіба не годиться всім бути по одному?
В: Так.
З: Тоді одна індіанка
В: Одна чистокровна індіанка. Одна mestiza. Одна criolla . Потім: одна з які. Одна навахо. Одна з апачів
З: Стривайте, спершу був лишень один індіанець. Якого порішив Кратчфілд.
В: Саме так.
Вважайте це проблемою оптимізації. У найкращий спосіб країна забезпечує всіх лишень по одному.
З: А як щодо решти? Бостон, Лондон Мешканці міст. Ці люди справжні, чи як?
В: Дехто справжній, дехто ні.
З: А справжні люди необхідні? Чи надлишкові?
В: Залежить від того, що у вас на думці.
З: А хай йому біс, нічого не маю на думці.
В: А ми маємо.
На якусь мить десять тисяч мерців, скорчених під снігом в Арденнах, набувають сонячного діснеївського вигляду пронумерованих немовлят під теплими біленькими ковдрами в очікуванні, коли їх відішлють щасливим батькам у місця типу Ньютон Аппер Фолз. На якусь мить. А потому ще на мить таке враження, ніби всі різдвяні дзвіночки світу от-от зіллються в єдиний хор і що весь їхній випадковий передзвін нині стане, лиш на мить, узгодженим, гармонійним і принесе із собою звістки про безумовну втіху, про відчутну радість.