І ось він струснув їх усіх, дотик останнього негритоса лишився десь нагорі, а сам він вільний, слизький, мов риба, і його цнотлива срака незаймана. Тут хтось би сказав хух, Богу дякувати, а хтось би трохи постогнав, ех, курва, але Слотроп не каже майже нічого, бо майже нічого не відчуває. Та-а понад те досі жодного сліду його загубленої гармоніки. Світло тут, унизу, темно-сіре й доволі тьмаве. Вже якийсь час він помічає лайно, що химерно обліпило стінки керамічного (а на цю мить залізного) тунелю, в якому він тепер перебуває: незмивне лайно, жорсткою водою заздалегідь зліплене у нарости на його шляху, у візерунки схем, обтяжені смислом, як знаки крему для гоління «Бірма-Шейв» туалетного світу, смердючі й липкі, криптичні й гліптичні, ці форми окреслюються і плавно минають, а він і далі спускається довгим каламутним тунелем відходів. «Черокі» дуже нечітко все так само пульсує нагорі, акомпануючи йому до самого моря. Він усвідомлює, що здатен розрізнити сліди лайна за очевидною належністю тому чи тому знайомому
гарвардцеві. Щось тут, звичайно, негритянське, та воно на вигляд однакове. Гей, он те Індик Бідл, мабуть, того вечора, коли ми всі їли китайське рагу у «Примхах Фу», що в Кембриджі, адже тут десь паростки квасолі і навіть натяк на соус із дикої сливи це ж треба такого, деякі відчуття й справді загострюються ох ти «Примхи Фу», а хай йому біс, скільки місяців минуло. Та-а до того ж Дампстер Віллард, того вечора він мав закреп, ні? чорне лайно, таке тужаве, як смола, що колись застигне прозорим темним бурштином. У тупих неохочих дотиках уздовж стінки (що свідчать про реверс його власного зчеплення) він, надприродно чутливий до гімна, здатен розрізнити прадавні муки бідолахи Смітника, який минулого семестру намагався накласти на себе руки: диференціальні рівняння ніяк не бажали сплітатися для нього елегантним візерунком, мама в насунутому на очі капелюсі та колінами в шовку нахилялася над столиком Слотропа у «Великому Жовтому Грилі Сідні», аби випити за нього пляшку канадського елю, редкліфські дівки його уникали, чорні професіоналки, з котрими його зводив Малкольм, втелющували йому еротичних мук за долар стільки, скільки міг витримати. Або ж, коли мамин чек затримувався, скільки міг собі дозволити. Змившись угорі за течією, барельєфний Сміттяр губиться в сірому світлі, ось Слотроп пропливає повз знак Вілла Стоуніблока, Дж. Пітера Пітта, Джека Кеннеді, сина посла чуєш, де той Джек, цур йому й пек? Якби хто-небудь і врятував гармоніку, то один лишень Джек. Слотроп захоплюється ним здалеку Джек атлет, добрий, у Слотроповому класі всі його люблять. Щоправда, на історії трішки схибнувся. Джек можливо, він не дав би їй упасти, здолав би якось тяжіння? Тут, на переході до Атлантики, запахи солі, водоростей, тління слабко докочуються до нього, як шум хвилерізів, так, схоже, Джек би зумів. Заради ще не зіграних мелодій, мільйонів можливих блюзових рядків, нот, що звучать на офіційних частотах, колінець, на які Слотропові не вистачить дихання наразі не вистачить, але настане день ну, принаймні, якщо (коли) він віднайде інструмент, добряче промоклий, значно легше буде грати. В унітазі таку обнадійливу думку затишно нести із собою донизу.
Під кінець бурі довколишні сутінки починають світлішати. Щось таке, наче досвіток. Мало-помалу кружляння спиняється. Останні жмути гімняного паперу, майже пульпа, відступають бридкі, розчиняються, пливуть геть. Його заливає зловісне світіння, водянисте й крапчасте, аби лиш ненадовго, бо чого від нього чекати? Але в цих пустищах живуть «контакти». Знайомі. У шкаралупі старих і, схоже, непоганої кладки руїн одна вивітрена клітка за іншою, багато безверхих. У чорних печах палають вогнища, в стандартних іржавих бляшанках з-під лімської квасолі от-от закипить вода, дірявими димарями здіймається пара. А вони сидять собі на вичовганих плитах підлоги і
роблять щось як би сказати ліпше щось ледь не релігійне Спальні облаштовані як слід, лампи вмикаються і світять, зі стін і стель звисає оксамит. До останньої забутої і вкритої пилюкою синьої пацьорки під «Кейпгартом », до останнього висхлого павучка та мережива складок на ворсі килимів химерність цих жител його страшенно вражає. Тут рятуються від лиха. Не обовязково від змиву в Туалеті тут це лише можлива халепа, за цим прадавнім небосхилом, у його розїденій одноманітності, але від чогось такого, що моторошно впало на країну і чого бідолашний змоклий Слотроп не годен ані роздивитися, ані почути ніби тут щоранку Перл-Харбор невидимо валиться з неба У волоссі туалетний папір, у правій ніздрі застрягла волохата і туга волохняшка. Тьху, тьху! На цьому ландшафті безмовно вгадується розор і занепад. Ані сонця, ані місяця лишень довгі пологі хвилі світла. Це негритянська волохняшка гімна, він знає напевне, коли намацує вперта, наче зимова шмаркля. Видирає нігтями, до крові. Стоїть поза цими комунальними кімнатами і приміщеннями, на власному пустельному високогірї, рудувато-коричневий яструб два яструби пливуть у повітряному потоці, оглядають виднокруг. Холодно. Вітряно. Слотроп відчуває лише свою окремішність. Кличуть до себе, досередини, але він не може. Щось не пускає: опинишся всередині то ніби дав обітницю на крові, не відпустять. Жодної гарантії, що не загадають зробити щось щось таке