Він колінкує біля унітаза в чоловічій вбиральні танцзалу «Трояндовий край», нагорі, блює пивом, гамбургерами, картоплею у фритюрі, салатом від шефа з французькою приправою, половиною пляшки «Моксі» , пообідніми мятними пастилками, батончиком «Кларк», фунтом солоного арахісу і вишенькою з чогось старомодного якоїсь редкліфської дівулі. Без жодного попередження, поки з очей течуть сльози, ХЛЮП гармоніка вислизає у все це, бееее, в паскудний унітаз! Й одразу по її яскравих боках течуть бульбашки, і по коричневому дереву, десь полакованому, десь витертому губами, ці тоненькі срібні зернятка вервечкою на волю від спуску гармоніки до камяно-білої шийки і в ніч іще глибше Настане день, і Армія США зодягне його в сорочки із ґудзиками на кишенях, але тієї довоєнної пори він довіряв лише крохмально-білосніжним «Ерроу», де кишені сходяться так, аби звідти нічого не Але ж ні, ні, дурню, гармоніка вже випала, забув? Низькі язичкові на мить заспівують, вдаряючись об фаянс (а десь у вікно стукотить дощ і зовні, по листовому залізу вентиляції: холодний бостонський дощ), відтак тонуть у воді, позначеній останніми жовчно-брунатними завитками його блювотиння. Не повернеш. Треба або відпустити гармоніку, свою срібну мрію про пісню, або пірнути за нею.
За нею? Біля запорошеного шкіряного сидіння чекає Рудий, ну, негр-чистильник. Негри чекають по всьому занехаяному Роксбері. За нею? З танцмайданчика
завиває «Черокі», понад хай-хетом, контрабасом, тисячею пар ніг, де несамовиті рожеві вогні осявають не блідолицих гарвардських хлопчаків із подружками, а юрбу розцяцькованих червоношкірих. Пісня, яку саме грають, ще одна брехня про злочини білих, але у потоці «Черокі» захлинулося більше музик, ніж їх зуміло проплисти ним до кінця. Усі ці довгі, довгі ноти навіщо вони, що з ними робити так довго? Жени у Нью-Йорк, може, встигнеш на останнє відділення на 7-й авеню між 139-ю та 140-ю сьогодні «Птаха» Паркер покаже, що треба робити з найвищими нотами, аби розламати мелодію на змилуйся та що ж це таке трясця просто кулемет якийсь хлопака та він поїхав тридцять друга нота промов дуже швидко (тридцятьдруганота) гномячим голосом, якщо врубаєшся, що там лине із «Будинку Чилі Дена Волла » і вниз вулицею, курва, та по всіляких вулицях (до 39-ї його подорож уже почалася: уздовж нутром найтвердіших соло-гудків уже ледаче дуже потішне дум-ди-дум старого Містера курва Смерть власного персоною) по радіохвилях, на світські вечірки, іноді аж і до того, що струменить з динаміків, захованих у міських ліфтах і магазинах, співає його пташка, сперечаючись із колисковими Чувака, перекриваючи хмільне тринькання нескінченно, бездарно перетягнутих струн Отже, пророцтво, навіть тут, на дощовій Массачусетс-авеню, нині здійснюється в «Черокі», саксофони внизу переходять уже до якоїсь ох в натурі чортівні
Якщо за гармонікою в унітаз, доведеться Слотропові головою вперед, а це недобре, бо тоді срака зависне безпорадно у повітрі, а довкола ж негритоси, а йому цього аж ніяк не треба, бо сам мордою у смердючу невідому твань, а брунатні пальчики як почнуть розстібати на ньому пасок, розривати матню, сильні руки розведуть ноги і він уже відчуває на стегнах студений лізольний подих, бо довгі труси так само сповзають разом з усіма різнобарвними приманками на окуня й наживками на форель. Він намагається щонайглибше залізти в очко унітаза, а тим часом крізь смердючу воду ледь чутно долинає гомін цілої смаглявої банди моторних негрів, які, щасливо галасуючи, завалюють у вбиральню для білих, юрмляться довкола бідолашного Слотропа, наспівуючи: «Дай-но мені тальку, Малкольме!» І голос у відповідь чий же, як не цього Рудого, хлопчика-чистильника, він десятки разів начищав чорні лаковані мешти Слотропа, ставши навколішки і клацаючи щіткою в такт а Рудий це довготелесий, кістлявий хлопака, негр-чистильник із чудернацьким прямим волоссям, який для всіх гарвардців завше був просто «Рудим»: «Чуєш-но, Рудий, «Шейхів» не маєш там у шухляді?» «А привітнішого телефончика нема, га, Рудий?» цей негритос, чиє справжнє імя нарешті посеред унітазу сягає слуху Слотропа а грубий палець із хляпом дуже слизького желе чи то крему вже підповзає жолобком до його дірки, дорогою викладаючи волоски кривою лінією, наче малюючи річкову долину на топографічній карті, справжнє ймення Малкольм, і всі чорні залупи знають його, цього Малкольма, увесь час знали Рудий Малкольм, Небачений Нігіліст, каже: «Божечку, таж він увесь сама срака, га?» Курва твоя мама, Слотропе, ну тебе й нагнули! Хоча він і спромігся так глибоко запхатися, що стирчать самі ноги, а сідниці здіймаються й перекочуються під водяною поверхнею, наче мертвотно-бліді крижані опуклості. Стінками білого унітазу тече вода, студена, як дощ надворі. «Тримай, щоб не втік!» «Аякже!» Далекі руки хапають його за литки й щиколотки, ляскають його підтяжками і тягнуть за шкарпетки у ромбик, що їх матуся сплела йому спеціально для Гарварду, проте чи їх захист настільки надійний, а чи він так глибоко заліз в унітаз, що доторку майже не відчуває