А квітень раптово приніс тепло, швидко розтанув сніг, переповнились невисокі береги нашої безіменної річки, вода змила кров солдата і понесла її краплини долиною далі, до Мурафи, а та ще далі, аж у синє море.
По весняно-блакитному небі попливли хмари, пролилися животворними сльозами на одиноку могилу, духмяно зацвіла верба, поросла свіжою травою земля, зазолотилася квітками кульбаби.
Коли збирався в школу, навідав солдата, стало сумно і чомусь страшно.
В 1956 р. останки його поклали в домовину, відвезли до побратимів на міське кладовище, в братську могилу. Сивий, хоч ще зовсім молодий полковник, учасник боїв за визволення нашого міста, схвильовано говорив про своїх друзів, полеглих в боях, і плакав, а разом з ним плакали всі Жмеринчани, які прийшли віддати шану своїм визволителям.
А я в той памятний для мене день, 20 березня 1944 року, коли добрався-таки до рідної хати, то й не впізнав її: у дворі стояли військові машини, ходили солдати. Декілька з них поселилися і у нас. Настав вечір, батько розпалив плиту, засвітив каганець, бійці зняли бушлати, принесли з солдатської кухні в котелках кашу пшоняну з мясом, розлили по консервних банках спирт, сіли вечеряти. Пригостили і нас. Смачнішої каші я ніколи не їв!
Після вечері ще довго говорили про свої військові справи, сперечалися, згадували друзів, які кілька днів тому були з ними і вже пішли у небуття. Немолодий уже полковник заспівав хрипким голосом пісню, яку підтримали:
Пісня справила на мене неабияке враження: напівтемрява в хаті, мужні обличчя, охриплі голоси і самий зміст нечуваної ще пісні.
А що таке смерть, я уже трохи розумів.
До ранку снігу намело стільки, що сховався під його заметами сусідський паркан від дороги.
Забулися недавні страхи, стих вітер, виглянуло із-за лісу сонце, сліпуче заіскрилося віття дерев. Як же в таку днину всидіти в хаті! Дістав саморобні лижі з горища, проклав лижню з дороги через занесений паркан у сусідський садок.
Той березневий сніг був останнім зими 1944 року. Перші дні квітня принесли тепло, потекли бурхливі потоки, здавалося, що вся дорога то велика річка, хвилі якої нестерпно виблискували яскравими променями весняного сонця.
Стало хвилююче радісно, якість невідомі дитячі і недитячі думки заполонили голову. Зібралися з друзями за пролісками у Бугів ліс. По глибоких яругах ще лежав пожухлий сніг, в блакитному небі тріпотів та виспівував невгамовний жайворонок.
Якось зайшов до мене товариш, трохи старший від мене, і сказав, що в середній школі 1 почалися заняття, треба йти в школу. Та в чому? На ньому була якась гунька з кропивяного мішка, крашеного цибулею, а на ногах старі солдатські черевики на 2-3 номери більші від його ніг.
Я ж був трохи краще одягнений: штани з грубого брезенту, як луб, полатана одежина, а на ногах справжні чоботи з сиромятної шкіри: коли намокали, ставали великими, як на доброго дядька, коли ж висихали за ніч біля плити, то вранці ледве натягав на ноги. Так одягалися діти війни. В такому вбранні переступив поріг школи. Провчилися з місяць. А в ніч на 2 травня у небі на містом зявився фашистський літак, скинув кілька бомб на локомотивне депо, товарну станцію і безкарно потягнувся на захід.
В наступні дні, коли у небі зявлявся літак розвідник, всі знали, що вночі будуть бомбити місто. Щовечора мешканці міста цілими сімями йшли в Малу Жмеринку, Станіславчик, Михайлівку і в інші села.
Жахливий був наліт 20 травня, коли одна з бомб влучила у потяг з боєприпасами. Здавалося, що місто оточене зі всіх сторін і по ньому стріляють з гармат, стугоніла земля, високо в небо здіймалося полумя, горіли будинки, цистерни з пальним.
Після першого бомбардування мені батько наказав щовечора йти на ніч у Станіславчик до тітки, хата якої була за містечком, біля ставка (там я був у липні 1941 р.).
Босоніж чимчикував навпростець через поля по долині увечорі, а ранком повертався додому. Шлях немаленький 8 км., та він мені здавався близьким і невтомним.
А в ніч з 19 на 20 травня я чомусь залишився ночувати вдома. І коли проснувся від стрілянини, побачив перелякані обличчя сусідів, що чомусь зібралися в нашій хаті, з переляку поліз під стіл, хтось закричав, що знову повернулися німці. Місто оточене, треба тікати.
Стрілянина і вибухи трохи ущухли, покликав батько, схватив за руку, вибігли з хати, городами побігли в поле, якимись ярами добігли аж до Станіславчика. Там зупинилися. Місто було охоплене полумям, було видно вокзал. Він вистояв: за все літо бомбардувань лише одна бомба влучила у нього, завдавши незначних пошкоджень. Після першого бомбардування міста заняття в школі припинилися. Все літо 1944 року було тривожним. Війна відійшла на Захід та залишила в наших краях чимало смертоносного вантажу: снарядів, мін, уламків вогнепальної зброї, діти знаходили це все, робили «самопали», розбирали снаряди, кидали у вогонь кулі.