На галявині Бугового лісу кілька хлопчиків знайшли великий снаряд. Старший із них сів на землю, зажав колінами снаряд і почав знімати голівку. Роздався страшний вибух, рознесло тіло 15-річного хлопця, єдиного сина у батьків, другому відірвало ногу, пошкалювало обличчя, на все життя воно у нього залишилося у синіх плямах. Це був син двоюрідного брата, убитого на Різдвяні свята 1944 р. у Сідаво.
На галявині Бугового лісу підлітки знайшли протипіхотну бомбу. Старший із них Женя Шавак почав її «розряджати». Стався вибух, не тріпнувся Женя, а рідний брат, що лежав в ту мить під деревом відчув, як щось гостре й гаряче прорізало стегно правої ноги. Згарячу кинувся бігти додому, але швидко втомився, нога заболіла, штанина була мокра від крові. Відправив його батько в районну лікарню, яка знаходилась в Коростівецькій школі, в звязку з нічними бомбардуваннями міста. Лікар оглянув пораненого і наказав зробити рентген, а рентген-кабінет був лише у залізничній лікарні, яка була евакуйована в Потоки. Отож на підводі відправили його туди. А нога уже розпухла, втратив багато крові.
Тільки на третій день зробили Борисові операцію, через кілька днів навідав і я його уже в Коростівцях, він показав мені осколок, яким був поранений.
Поряд з його ліжком
лежав тяжко поранений машиніст Конюшевський. Під час нальоту фашистської авіації він був на паровозі. Коли бомба влучила в один із вагонів, він зіскочив на землю, та в ту ж мить розірвалася ще одна бомба, його відкинуло під стіну якоїсь будівлі, відчув страшний біль в животі і втратив свідомість. На світанку його знайшли санітари, брюшина у нього була розірвана, кишки наполовину вивалились на землю. Його брат, лікар хірург, оглянувши пораненого, сказав матері, що він безнадійний. Пройшли три дні, а він не вмирав.
Прийшов оглянути пораненого прославлений в місті лікар Царюк, запитав: «Жити хочеш?». Перемагаючи біль, той ледве прошепотів: «Дуже...». «Тоді терпи!». Наказав відвезти в операційну, перемив кишки, вправив, перевязав. І пройшли ще три дні між смертю і життям. Перемогло останнє. Машиніст Конюшевський ще водив поїзди після війни, вийшов на пенсію, помер в 70-х роках.
Вознюк Цезик, відчайдушно сміливий хлопчик з великими синіми очима, густим хвилястим волоссям на голові, веселий і допитливий, знайшов кілька патронів у лісі, звернув кулі, висипав порох у кишеню і пішов додому. Зупинився, дістав з другої кишені кресало і губку, викресав вогню, звернув з клаптика паперу цигарку з якоюсь трухою, закурив, здається, затушив жевріючий вогник губки і поклав в кишеню. Миттєво спалахнув вогонь, обдало жаром і димом, Цезик побіг, а вогонь ще дужче запалахкотів. Отямився вже дома, на ліжку. Два тижні в невимовних муках він прожив, а мати ще й досі (їй уже за 90) оплакує його смерть.
Глушили хлопці вибухівкою рибу у ставах і не раз ставали жертвами.
У серпні нальоти німецьких бомбардувальників припинилися, 1 вересня пішов у школу. До війни я навчався в 1 і 2 класах СШ 2, а тепер вирішив записатися в 5 клас СШ 1 туди пішли друзі.
Величний будинок школи, колишньої дореволюційної гімназії, стояв у згарищі, чорне вороння кружляло над стінами (перше враження, коли підійшов до школи).
Вхідні двері були замуровані, вікна першого поверху закладені цеглою, деякі забиті дошками. Заняття проходили в кімнатах флігеля. Під час великої перерви, інколи після уроків пробиралися таки в зруйноване приміщення, збирали якісь черепки, підіймалися по сходах, що трималися лише на одній рейці, на другий поверх, а старші хлопці лазили зверху по стінах.
В одному з коридорів першого поверху старшокласники заклали до половини вікна цеглою, зробили актовий зал, обладнали сцену, завішували її принесеними з дому фланелевими одіялами на час вистав і концертів.
Запамятався виступ професійного лялькового театру, який приїхав з якогось великого міста. Серед дійових осіб був і Гітлер, і Гебель, і Ріббетроп. Це щось було незвичайне, реготали до сліз. Потекли дні і місяці першого навчального року після звільнення міста.
Минула холодна і голодна зима. Відсвяткували 1 травня, а коли прийшли 9 травня, директор школи повідомив, що всі йдемо знову на демонстрацію свято Перемоги!
Михайло Чорний
Кажуть: «Життя прожити не поле перейти». Хто переходив його навіть у черевиках, той знає, що це нелегко, коли воно довге, з пагорбами й видолинками, переоране...
А коли йти по полю босоніж, по стерні? Діти й молоді люди тепер не ходять і не відчувають животворного тепла землі, не бачать сріблястих крапель росяних, рідко чують небесний спів жайворонка...
Моє покоління вступило в пору надвечіря. Майбутнього для нас не буде, а минуле все частіше згадується довгими безсонними ночами. І здається інколи, що все те було зовсім недавно. Коли не болять старі кістки, відчуваємо себе дітьми, молодими, дужими. А повернешся на інший бік і відчуваєш тягар років, пережиті болі. Роки босоногого дитинства співпали з роками лихоліття війни.
Довгими здавалися зимові дні з сухими морозами, північними вітрами, які не давали малечі вийти з хати. Мені батько дав старі валянки, обшиті «чунями» карбованою гумою з автомобільної камери.