Вранці, коли проснувся, в хаті було пусто, бабка десь поралась надворі, і я, не порадившись з нею, вирішив йти додому, до рідної хати вона на межі між містом і селом.
Пішов безлюдною дорогою, десь у місті чулась стрілянина, та я на неї не зважав.
Завітав до тітки Олександри, вона жила в хаті діда по матері, нагадувала шевченківську в Моринцях, тітка завжди боялася, що на неї впаде колись стеля, яка за століття вигнулася дугою. На земляній долівці, накрившись шинелями, спали солдати, тітка сиділа біля холодної печі, жестом наказала мовчати, щоб не розбудив! Причинив скрипучі двері, пішов своєю дорогою. На Різдво того року випав гарний сніг, але скоро розтанув, а в ті дні земля була суха, підмерзла.
Біля воріт однієї з хат на пагорбі побачив ровесника, який запропонував пограти в цурки. Охоче погодився. Зайшли за хату, взяли біля дровітні сокиру, вирубали палки, зробили цурку, накреслили коло гра розпочалася.
Садиба на горі, звідти добре видно залізничний вокзал, місто, парк культури.
Несподівано гримнув постріл. За ним другий, третій, біля нас цвьохнули одна за другою кулі, хтось із дорослих, що нагодився в цю мить, гримнув, щоб тікали до хати. Товариш послухався, а я, подумавши трохи, вийшов за ворота і пішов-таки додому. Не памятаю, чи чув ще постріли, але чомусь вразила дорога: ніде ні душі. Спустився вниз, підходив до місточка через знайомий рівчак. Аж раптом застукотів кулемет, розривні кулі, наче великі дощові краплі на тихому плесі води, зривали навколо землю, і я, зойкнувши до Бога, закрив руками голову і побіг вперед, назустріч смерті.
Та вона, зареготавши, мабуть, з моєї безпорадності, змилостивилась наді мною і залишила жити. Забіг у хату Сави Глухенького. З переляку не міг вимовити ні слова. А коли перевів дух, побачив на лежанці біля печі бліду, з закритими очима, загостреним носом, якусь людину. Поряд з нею сидів господар, витягнувши перевязану ногу. На руках він тримав трирічну доньку Зіну, старший син Іван стояв біля матері з квартою. Під припічком, зігнувшись, сиділа стара жінка, в ній я впізнав свою тітку Ганну. Вона теж попала під обстріл, але здогадалась впасти на землю і «по-пластунськи» добралася до хати. Коли отямився, розповіли, що дві години тому, коли стрілянина в місті збільшилась, вони вирішили тікати далі, в село. Та тільки спустились доріжкою, роздався постріл, зойкнула і схопилася за груди жінка. Чоловік підхопив її на руки, непритомну потягнув до хати, стрілянина тривала, він відчув пекучий біль в нозі, крикнув дітям швидше тікати в хату.
Здерши з дружини заюшену кофтину, перевязав прострілені груди, а потім і свою ногу.
Знову почалася стрілянина, вибухи снарядів, але мені здавалося, що тут, в хаті, серед людей, хоч і переляканих і поранених, я в повній безпеці.
Почулися стрімкі кроки під вікном, в хату зайшов сусід Андрій Заболотний, він запропонував всім перебратись до нього в погріб, там, мовляв, буде безпечніше. Та в цю ж мить здригнулася земля. Задзвеніли шибки, сусід вискочив із хати, а коли через кілька хвилин повернувся, повідомив, що снаряд влучив саме в той погріб, куди він пропонував нам перебратися.
Стемніло, ми з тіткою вибрались з хати (поранені хазії не могли її залишити), а ми городами побігли в село, добралися до родичів, з переляку залізли в льох, посідали на картоплю, на ній і заснув.
А вранці, коли вибрався з безпечної схованки, побачив на подвірї кількох чоловік. Невеликий сніжок припорошив землю, небо було похмуре. Було тихо, люди говорили, що німців уже вигнали з міста! Коли так, подумав я, тепер піду-таки додому, бо
голод не тітка, а я й не памятав, коли їв.
З роками забувалися події, учасником яких був хлопчина 9-12 років. Інколи згадував і думав: а може все було не так, може німецький кулеметник стріляв не по мені?
Та років з 20 тому стара жінка, зустрівши мене на дорозі, запитала, чи памятаю я, як по мені стріляв німець?
А ви ж звідки про те знаєте?
Коли застрочив кулемет, я відкрила фіранку на вікні і побачила, як ти біг, як бульбашилася навколо тебе земля. Я так і завмерла, а потім крикнула: «Падай, падай на землю!». Хтось з моїх хлопців (у неї було два сина), теж гукнув: «Отож дурний, треба в сторону скакати або падати!». І дуже зраділи, коли побачили, що ти таки встиг забігти за Савину хату.
Та ненажера смерть все ж чатувала там на свою жертву. Не опустила на мене свою костисту руку можливо тому, що побачила, як вздовж річки, яром, зігнувшись, пробирався солдат звязківець. Випрямився, озирнувся, і в ту же мить знесла йому череп розривна куля... Ступив солдат ще крок вперед, розпластав руки, наче хотів обняти рідну землю, та й спочив навіки.)
Стиснулося від жалючого болю материнське серце в ріднім краю, схилила сиву голову на натруджені руки, зайшлася в тужливому риданні.
Однополчани пішли далі фронтовими дорогами, не знаючи, де подівся їх товариш. Місцеві жителі (сімя Годлевських, їх хата біля дороги, недалеко від річки) поховали воїна там, де впав, під вербою, яка опустила ще голе віття на свіжий пагорбок землі.
Через тиждень, несподівано для кінця березня, повалив стіною густий сніг, завила хурделиця, замела білою ковдрою могилу невідомого солдата.