На мить Нанук випустив з рук стерно й зробив Малені знак, щоб та стала на його місце. Потому
сягнув рукою до кишені сорочки, дістав сигарету й нарешті промовив:
Та вже ж, вийшло б не дуже гарно.
З правого борту небо яснішало.
18
І що тепер? нетерпляче спитав юнак, що вже довгенько копирсався в погаслому каміні.
Він мав років вісімнадцять, не більше; іноді Нагіру аж лякало те, які молоді люди її оточували, з яким захватом вони чекали пригод, як легковажно ладні були ризикувати життям, скільки в них було ненависті.
Зачекаємо, відповіла Нагіра.
Другий, що сидів на вичовганій канапі, запускаючи пятірню в мяке собаче хутро, звів очі й промовив:
Чекати, чекати й чекати! Хіба ми задля цього приєдналися до тебе? За пять днів ухвалять закон. І введуть війська.
Ти казала, їх треба залякувати! вигукнув перший. Забула вже? Тоді нащо ж ми підривали бомбу коло будівлі парламенту? Ти казала, після смерті короля від нового уряду тут, на півночі, нам сподіватися вже нема чого, і тепер лишається тільки одне: показати їм, з чим вони щодня мають рахуватись, якщо відмовлять нам у наших правах!
Ми це й зробили, стомлено озвалася Нагіра. Колись і вона могла цілісіньку ніч не спати, розмовляти, складати плани. Як тепер оці юнаки.
І що це нам дало? вигукнув юнак, котрий сидів неподалік на килимку перед каміном. А нічого! Ми не лише не дістали від них додаткових прав вони навіть відібрали в нас ті поодинокі, які за нами визнав був король! А за кілька днів уведуть на північ війська, і тоді
Ти сам кажеш, Лороку, що той теракт нам нічого не дав, промовила Нагіра. Вони не злякалися. Навпаки, той кратер біля парламенту лише додав їм аргументів для того, щоб іще дужче утискувати небезпечну північ.
Виходить, вони, таки бояться нас! вигукнув Лорок. Вони в паніці! Хоча й не знають іще, на що ми здатні! Тепер вони не мають почуватися в безпеці жодної хвилини! Вони мають щодня тремтіти на своїх вулицях, щомиті потерпати, що бомба вибухне в них перед самісіньким носом: у їхніх автомашинах, у потягах, в їхніх розкішних будівлях! Вони вже не мають почуватися в безпеці у своїх домівках, навіть уночі, поки їхній страх зрештою стане такий великий, що вони підуть на поступки й дадуть нам усе, чого ми вимагаємо, аби лиш знову спокійно спати!
Так нічого не вийде, стомлено зітхнула Нагіра. Я вам пояснювала це вже сто разів. Що жахливіше вони нас боятимуться, то жахливіше й ненавидітимуть. І, перше ніж зробити поступку, відплатять нам такою самою монетою. За кожну смерть у їхніх містах ми заплатимо сотнями смертей у себе. Це безнадійний шлях.
Ми не боїмося вмерти за свою батьківщину й свою честь! вигукнув, підхопившись, другий юнак. Краще вмерти, аніж жити в ярмі! Ми готові скласти голови за праведне діло! Тисячі, десятки тисяч північних скоґландців ладні померти мучениками!
Не кричи так, Меоноку, відказала Нагіра. З того світу, щоб ти знав, вороття немає!
Але сама вона знала, що юнаки цього не розуміють: надто ще вони молоді. І так, як Лорок з Меоноком, міркують тисячі. Якщо дуже скоро нічого не станеться, то так воно, мабуть, і триватиме. Бомби на півдні й на півночі, щомісяця нові жертви, все більше й більше. І що вони так виграють?
«А відповідальність лежить на мені, подумала Нагіра. Вони ще дивляться на мене святобливо. Підривати біля парламенту бомбу то був хибний крок. Але тепер вони прагнуть чимдалі більшого, ці мої діти повсюди в країні. Хіба я маю право про це забувати? Початку слід остерігатись, адже будь-який початок вимагає продовження, а не завершення. А коли хтось скуштує крові один раз, той прагне її знов. Хтозна, чи довго ще я зможу контролювати своїх людей».
Я йду спати, сказала Нагіра.
Іноді, після досить довгого й досить міцного сну, вона прокидається з готовим рішенням.
його пасажирам довелося знов ховатися під сіті.
Запроданці є й у нас на півночі, тільки й сказав Нанук.
Коли вони зійшли на берег, рибалка відвів їх до однієї з перекошених повіток для сітей трухляве сіре дерево, вицвіле на вітрі й просякле сіллю.
Поки що вас тут ніхто не шукатиме, сказав він. Та якщо вони коли-небудь усе ж таки вас знайдуть, якщо впізнають і спитають, як ви сюди потрапили, мовчіть скількимога. А як почнуть катувати, спробуйте спершу брехати, тільки щоб усі троє однаково.
І оця? з відразою перепитав Йоас і показав на Ярвен. Ні, ця не брехатиме!
Помовч! прошипіла Малена. Але що брехати?
Кажіть, буцімто від південного острова вас занесло сюди на надувних матрацах, відповів Нанук. Буцімто ви думали, що впораєтесь, дурні діти, та й годі! А тоді буцімто побачили човна, що плив із півночі, й заходилися кликати на поміч. Рибалка вас угледів і почав сваритись. Він, мовляв, сварився весь час, поки ви сиділи в човні, а ви розказували йому якусь побрехеньку.
Малена кивнула головою.
А човна ви, мовляв, добре не розгледіли, бо дуже були перелякані, провадив Нанук. Це про всяк випадок. Одне слово, не можете сказати, хто вас урятував. І той чоловік вас теж не розгледів.
Гадаєш, вони повірять? спитала Малена.