таємнича, невідома сила. До того ж, героя до пригод призводить не прагнення до будь-яких змін, а сама дійсність з її постійними соціальними або ж природними катаклізмами»24. Байронівський Дон Жуан часто вагається, жінки навколо нього постають формою пізнання «інших світів» (у творі наявні чотири пари антитетичних жіночих персонажів: Юлія Інеса; Гайде Катерина II; Гюльбея Дуду; Аделіна Аврора). У деяких сценах цієї поеми жінки виявляють значно більшу активність, ніж протагоніст. Зрештою, герой переходить у стан «саркастичної апатії», йому водночас притаманні сплін і гострий розум, утома і розчарованість.
Не пю бордо і не роблю зусилля,щоб натяк на взаємність завидніві щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати,я скнарою тепер волію стати.Після зустрічі з командором доном Альфонсо протагоніст остаточно розчаровується у навколишньому світі. У поемі образ Командора позбавлений оригінального містицизму, що можна пояснити загалом скептичним ставленням письменника до середньовічної філософії та містицизму. Оспівування містичних інтенцій він вважає шкідливим і небезпечним, позаяк занурення у трансцендентний світ унеможливлює адекватне пізнання навколишньої дійсності. Містицизм забирає людину з тієї реальності, яка потребує гострих оцінок у результаті аналітичного сприйняття, а також вольових рухів, спрямованих на переформатування дійсності як соціально-політичної системи, яку в часи письменника було деформовано.
Байронівський Дон Жуан це мандрівник і відкривач інших світів, який показує недосконалість світу. Але він на відміну від Чайльда Гарольда не змагається з реальністю й не прагне бути тією рушійною силою, яка переінакшить світ. Подеколи сам він видається жертвою жінок, їхнім «васалом», який пливе за течією, віддаючись пориванням і примхам тілесності. Англійська публіка чекала від Байрона справді напруженого драматичного твору, який відповідав би енергійності і пристрасності оригінальної легенди про іспанського викрадача сердець. «Жуан особистість яскрава й привертає увагу тих, із ким він зустрічається, особливо жінок: недарма він має класичне імя переможця жіночих сердець»25. Проте англійський Дон Жуан позбавлений цієї конфліктності й драматичності, проте він усе одно постає внутрішньо цілісним, наділеним гострим розумом («А я філософ»), який, зрештою, розчарувавшись у можливості змінити світ, вбирає в себе мотив скорботи та втоми від боротьби з вітряками. На думку сучасних інтерпретаторів поеми, «численні любовні пригоди Дон Жуана результат не його особистих викрутасів та інтриг, спрямованих на те, щоб спокусити чергову жертву. У ньому немає нічого спільного ні з легендарним «севільським перелюбником» доном Хуаном де Теноріо, ні з героями Тірсо де Моліна і Ж.-Б. Мольєра, для яких усе життя зводиться до пошуку чергової жертви, й нарешті із гофманівським Дон Жуаном, для якого любовні перипетії своєрідна помста Богові. Кожна нова амурна історія в байронівського Жуана виникає внаслідок сформованих обставин, з якими герой не хоче вступати в боротьбу. Усі ці пригоди своєрідна капітуляція перед дійсністю»26.
В англійській версії знято пуантову напругу в сюжеті «Дон Жуан Командор». В оригінальній легенді образ шляхетного Командора втілює мотив «розгрішення», позаяк лише той, хто наділений інфернальною силою, здатний порятувати землю від «демона кохання». Байронівський Дон Жуан демон із вихолодженим серцем, у якому немає й сліду від пекельної матерії. Хіба що можна говорити про надтонкий і вразливий розум, здатний підмічати й викривати недосконалість зовнішнього світу. Тогочасна дійсність ще холодніша, ніж серце цього «англійського» Дон Жуана, який постає у тексті поеми не змієм-спокусником, а Прометеєм27. Крім того, у «Дон Жуані» Дж. Байрона наявна окрема «галерея персонажів-чоловіків (батько Жуана дон Хосе, командор дон Альфонсо, пірат Ламбро, російський полководець Суворов, англійський лорд Генрі Амондевілл), що супроводжують головного героя протягом усього роману, змінюючи один одного. Серед цієї галереї виокремлюється дон Альфонсо. <> цей образ своєрідна пародія на традиційне уявлення про образ легендарного Командора. У попередніх літературних версіях «Дон Жуана» Командор є втіленням шляхетності й честі, тому Жуан покараний ним абсолютно справедливо. У Дж. Байрона Альфонсо людина, що не вирізняється ні розумом (епізод у кімнаті дружини), ні особливою хоробрістю, ані високими моральними якостями (згадаймо, наприклад, його роман з Інесою). Єдина риса, що вирізняє його з натовпу неприборкані ревнощі (хоча й вони досить традиційні для іспанців). І все ж таки Альфонсо перший, хто почав руйнувати в
Жуані кращі з людських якостей юнацьку наївність і простодушність»28.
Герой прагне визволити світ, показавши, що людство йде хибним шляхом, наслідує хибних героїв і кумирів. Ще виразніше ця ідея представлена у словах автора, який нещадно викриває людську природу, акцентуючи на приземленості людських бажань. Людину ошукують, бо вона сама часто прагне бути ошуканою («В пітьмі живуть звичайні громадяни»). Можливо, тому в поемі й немає ґлорифікованості в описі Суворова та інших полководців. Суворов у поемі «зображений за принципом входження в ряд» інших полководців (Наполеона, Веллінгтона та ін.), яких поет розглядав як негативних історичних діячів, звичайних загарбників й анексіонерів. Відомо, що непідробними героями для Байрона залишалися тільки спартанський цар Леонід, що відбив навалу персів, і визволитель Америки Джордж Вашингтон»29. Військові командувачі в поемі Дж. Байрона жорстокі тирани, які підкорюють світ відповідно до власної волі та власних уявлень про порядок. Проте ідеальний лад так і лишається незбагненним для людини. За байронівським Дон Жуаном, пекло не в серці протагоніста й не під землею; пекло створено на землі, у соціальному світі, у якому більше немає прагнень до краси, справедливості, істини, доброти. Усі класичні морально-етичні категорії постають викривленими й здрібнілими, як і людські душі.