Шрифт
Фон
І срібним потічком лились.
Князь, пильно гостями зайнятий,
Ходив з кімнати до кімнати
І приступав то тут, то там.
Усюди, де почав розмову,
Мав для мужчин цікаве слово,
А гладкий комплімент для дам.
В однім гурті ішла повчальна
Дискусія орієнтальна:
Про персів, турків, про Коран.
Хтось там сказав: «Іслям цікавий,
Та для жіноцтва не ласкавий,
В подружжі муж всевладний пан!»
Зачувши цю останню фразу,
Господар підступив, та зразу
Ще голосу не забирав,
А тільки інших пильно слухав.
Нарешті вусами порухав,
Підніс брову і так сказав:
«Коли іде про дива Сходу,
Я розкажу одну пригоду,
Що в Царгороді мав я раз,
Як від австрійського монарха
Возив листа до патріярха
І мусів ждати довший час
На відповідь. От, пригадав я,
Що в Відні, як студіював я
І загощав до амбасад,
То подружив тоді, як з братом,
З одним турецьким дипломатом,
Людиною старих засад.
Він говорив: «Усе і всюди
Ви, європейці, дивні люди,
До ваших я не звик понять.
У вас гареми висмівають,
За полігамію карають.
На «поліамію» ж летять»,
Недовго він пробув у Відні.
Його думки занадто «східні»
Були Франц-Йосипу не в смак.
То й вийшла з цього авантурка
І вітер звіяв мого турка,
Ніхто не знав, коли і як
Блукаючи по Істамбулі,
Згадав я ті часи минулі,
А що адресу друга мав,
Узяв підвізника й поїхав.
Яка ж була взаємна втіха,
Як щиро він мене приймав!
Хоч алькоголю ні краплини
Не домішав він до гостини,
А тільки каву і сорбет,
Та настрій був у нас прекрасний,
Безжурний, щирий, теплий, ясний,
І жарту блиск і думки лет.
Ми довго-довго говорили,
Смачне нарґіле покурили,
Вкінці збирався я вже йти.
Тоді мій турок: «Хочу брате,
За честь для мене і для хати
Тобі дарунок піднести.
Ось лук грізного Тамерляна,
А ось пантофля Солімана,
Чи може хрестоносця меч!
До вибору усе те маєш.
Скажи, чого собі бажаєш?
Не відмовляйся й не переч!»
Тоді якась нечиста сила
Мене до жарту спокусила:
«Ми, українці, не берем
Ніяких подарунків з хати.
Тож замість чимсь обдарувати,
Введи мене у свій гарем!»
(Паням зробилось трохи встидно,
Тож князь добавив: «Очевидно,
Я подивитися хотів!»)
Мій турок довго вуса смикав,
А потім євнуха покликав
І щось там з ним пошепотів.
Евнух підніс із дива брови,
Та ніже слова не промовив,
Вклонився й виплив за поріг.
Кажу до турка: «Нащо цього!?»
«Пошанувати гостя мого!
Ти зажадав, не дати гріх!»
Не помогли ніякі просьби.
Я бачив, що мені прийшлось би
На віки з другом розійтись.
Тож дав за виграну. Пропало.
Заліз нехотячи в кабалу,
Не вилізти, хоч як крутись.
За п'ять хвилин євнух вернувся,
У три погибелі зігнувся,
Дав знак, ми рушили за ним.
Ввійшли до першої кімнати:
Стоїть туркеня серед хати
І сяє зором чарівним.
Мій турок підступив до феї:
«Скидай чарчаф» сказав до неї.
Очима блиснула: «А він?!»
«Він буде тут. Скидай!» «Не скину.
Я лиш твоя. Скоріше згину!»
І поклонилась до колін.
«Лиши!» кажу до нього стиха.
Та словом тим ще більше лиха
Я викликав. «Ні! Я сказав!
Скидай чарчаф!» «Не маю сили.
Я лиш твоя, мій пане милий»
І похилилась, як лоза.
«Не видержу такої кари!»
І враз, мов блискавка з-за хмари,
В її руках кинджал мигнув.
Евнух прискочив, та спізнився,
Кинджал у груди феї вбився,
Уста і очі їй замкнув.
Ми кинулися рятувати,
Та як при мені роздягати?
«Я йду по лікаря» кажу.
І користаючи з нагоди,
За капелюх і вже на сходи,
І вже надвір і вже біжу.
Знайшов я лікаря. Був близько.
Старий, засалений турчисько,
Так ніби кухар, чи різник.
Він підтюпцем побіг зі мною,
Та перед брамою самою
Я попрощав його і зник.
Добився з трудом до готелю,
Та ані думав про постелю,
Сидів, курив і гриз уста.
А як заглянув день у хату,
Я рушив до патріярхату
І врешті там діждавсь листа.
Відсунувши цю перешкоду,
Я виїхав із Царгороду
Експресом, званим «Оріент»,
Та всю дорогу перед мною
Стояв примарою страшною
Отой кривавий інцидент»
Князь низько голову понурив
І торгав вус, і брови хмурив
У гущу споминів заліз.
Мовчав. А всім, що й не дивниця,
Покрились сірим смутком лиця.
Скотилось навіть кілька сліз.
Враз голову підніс і знову
Забрав посеред тиші слово:
«Промучився я довгий час
І нарікав, що доля клята
Ввела мене до дипломата,
І що він дав такий наказ.
Не знаю, скільки днів минуло,
Приходить вістка з Істамбулу,
Писав австрійський аташе,
Що славна гаремова перла
Від рани в грудях не померла,
А покалічилась лише.
Що турок перлу цю за вірність
І за прив'язання безмірність,
Зробив найпершою з жінок.
Вона ж, хоч біль і клопіт мала,
Становище собі придбала
І слави золотий вінок.
Ну, думаю, хвалити Бога!
І враз минулася тривога,
Що жарт мій жінці смерть приніс.
Нехай живе собі щасливо
Турецьке архивірне диво
І хай не знає горя-сліз.
Таку я мав колись пригоду
На передмісті Царгороду
І вірно вам її навів.
Скажіть, чи німка, італійка,
Еспанка, полька, чи англійка,
Чи навіть» і не доповів.
«Кінчайте, князю! Українка!»
«А славного Зависного жінка!?»
«Не ті обставини й часи!»
«На щастя в нас нема чарчафів!
Ні мусульманських параграфів!»
(Те все жіночі голоси).
Мужчини, знічені, мовчали,
Немов води у рот набрали.
Нерішеність?! Незручність?! Страх?!
Один отець з кутка покою
Махнув зневажливо рукою,
Мовляв, жіноцтво «пух і прах».
А Скоропад, спустивши очі,
Приймав всі вигуки жіночі,
Як дах стрімкий приймає град.
Вкінці вклонивсь паням загально
І так сказав: «Евентуально,
Шрифт
Фон