Шрифт
Фон
Те «навіть» можу взять назад».
Хто жінці змісця не перечить,
Той відворот собі безпечить
І здержує потопу слів.
Здається, що і в Скоропада
Була на тямці та засада,
Коли жінкам так відповів.
Вони затихли, розгубились,
Хвилину ще з думками бились,
Бо не було вже більше з ким.
А потім перейшли на моду,
Театр, околицю, погоду,
І спір розвіявся, як дим.
Нараз, горлянки мов ведмежі,
Так дзвони заревли на вежі,
Аж гомін мурами потряс.
Годину другу зично били
І всім на замку повістили,
Що надійшов обіду час.
Розкрились двері. На порозі,
В достойній, випрямленій позі,
Немов би ликнув з плота кіл,
Старий трапезник появився,
Князеві в пояс поклонився,
І мовив: «Подано на стіл!».
Господар станув напереді,
Свій усміх замочивши в меді,
Рукою вколо закосив
І всіх нас зібраних в вітальні,
До недалекої їдальні
Коротким словом запросив.
Обід це визначна подія,
Чи в міщуха, чи в гречкосія,
В багатого, чи в бідака.
Він ділить день на половину,
Збирає при столі родину,
Від дідуся до юнака.
І на обіді в Скоропада
Збиралась замкова громада,
Від урядовця до слуги.
Всі, хоч поводились солідно,
Та розмовляли там свобідно
Про речі важні й без ваги.
Сьогодні не було громади,
Бо не дала б їдальня ради,
І ради не дали б столи.
Лицарство і лицарські дами,
То поодинці, то двійками
В їдальну залю перейшли.
На першім місці сів господар
(Така була на замку мода),
По правім боці пан-отець.
По лівому Стрілкеня бувша,
За ними братія прибувша,
А я зайняв стола кінець.
Всі випили і закусили,
Щоб до борщу набрати сили,
А набирали раз-ураз.
Одні «відродженці» в спокою
Задовільнялися водою,
(Таких було немало в нас').
Ішли промови і привіти,
І жарти сипались як квіти,
І сміх шумів як водопад.
А те, що в нас буває рідко,
Тут виявилось дуже чітко,
Що кожен кожному був рад.
Скінчивсь обід. Шановні гості
Розправили нарешті кості
І подалися хто куди:
Одні пішли спочити трохи,
Одні із панотцем на прохід,
Одні над став і до води.
Історики і агрономи,
Не взявши на увагу втоми,
З князем потьопали в стайні,
Поглянути на всі ті дива,
Які раніш судьба щаслива
Дала побачити мені.
Зже сонце на горбах сиділо.
Як знов на замку зашуміло.
Зійшлися зі своїх стежок
І ті, що з пан-отцем ходили,
І ті, що понад став бродили,
І ті з стаєнь, і ті з ліжок.
Тепер вигідно посідали
І враження розповідали,
Що, де, хто бачив, як було.
Усюди трапились пригоди,
Та крім страху нікому шкоди
Воно, дав Бог, не принесло.
Отець, хоч провідник, згубився,
«Відродженець» в воді топився.
На агронома всів індик,
В одній кімнаті серед тиші
З-під ліжка вилізли дві миші,
Аж їх нагнав жіночий крик.
По балачках один історик,
Що повернув з князем з обори,
Дав півгодинний реферат
Про Манлія і Кожем'яку,
Про Тутай Бея забияку,
Хто гірший: Ірод чи Пилат.
Ці всі особи незвичайні
Прийшли йому на думку в стайні
В хліві, в свинарні, в гуснику.
«Той жеребець, буян, ті свині,
Ті гуси все це Україні
Придбає славу гомінку!»
Так закінчив історик слово.
По цім піднявся гамір знову.
Ті. що в оборі не були,
Тепер наперлись оглядати
Ці історичні експонати.
І вже вставали, вже ішли.
Князь усміхнувся: «Не доречі
Було б іти туди під вечір,
Усі вже сплять таь, як один.
Зате я маю іншу раду:
Ми зробим завтра дефіляду
Всіх визначних моїх тварин!»
На тому справа закінчилась.
Громада на гуртки розбилась.
Хто, де хотів, то там пристав.
Хтось сів до віста, преферанса,
Стрілкеня клала пасіянса,
А я з отцем у шахи грав.
Усі співали при гітарі
Про славу, смерть, про очі карі
(Вояцьких це пісень мотив).
І вже всім серце в грудях нило,
Та в дверях появивсь Кормило
І про вечерю сповістив.
Сонливо за столом сиділи,
Хоч попивали, мало їли,
Ніхто не рвався до промов.
Їзда, обід, велика склянка,
Оглядини і прогулянка
У жилах сповільнила кров.
Хоч по вечері гості знову
На співи, карти і розмову
До заль гостинних перейшли,
Та ні дискусії, ні жарти,
Ні спів, гітара, ані карти
Ентузіястів не знайшли.
Лиш ті, що не пішли на прохід
І по обіді спали трохи,
Робили зразу шум і рух.
Та як куранти північ били,
То стали слабнути їх сили
І став зівати ярий дух.
Ще на гітарі пару тонів,
Ще кілька усміхів, поклонів
І гостей з заль мов замело.
Дрімота вилізла з куточка,
А тиха ніч, як добра квочка,
Сховала замок під крило.
День третій
Танок бабуні, плач панянки
І наглий дощ у ранні ранки
Ніколи довго не трива».
Не раз, не два в житті довів я,
Що видумала це прислів'я
Якась розумна голова.
Хоч дощ на замок лляв від рання,
Хоч хмарами небесна баня
Покрилася від краю в край,
Хоч все довкола в мряці кисло,
Та швидко сонечко заблисло,
Всміхнувся став, піднявся гай.
Давно вже день ходив по світі,
Вже мав полуднє на примітті,
Як гості вилізли з ліжок.
Наприхапці допили каву,
І поспішили на відправу
Що починалась за часок.
Вже п'ять разів отець Ігнатій,
Лінивством лицарів пройнятий,
Дячка на звіди посилав:
Чи встали гості, чи приходять,
Чи не занадто шлункам годять.
( «Не буду до полудня ждав!»)
Та знов зробився тихий, милий,
Як гості церкву наповнили.
( «Порядні люди, хоть сплюхи.
Ех! Я їх потім побатожу!»)
Тимчасом став на Службу Божу
І помоливсь за їх гріхи.
Хоч галичани не співочі,
Однак до співу все охочі,
Збереться трьох складають хор.
Тут лицарів було багато,
То й вийшло небуденне свято,
Гула каплиця, як собор.
Були б ті співи доскональші,
Шрифт
Фон