Шрифт
Фон
Як тільки завтра буде гарно,
Поїдемо оба в Комарно
Побачити те чудо чуд.
Прошу вас цього не забути,
Що все дискретно мусить бути,
Щоб не дізнавсь ніхто про це.
Бо зараз піде світом фама,
Почнуть шептати тато, мама,
А навіть ваше «золотце».
«Прекрасно, князю: все, що зможу,
А решту здам на волю Божу
І на нехибний осуд твій.
Не вийде добре ти не тратиш,
Хіба мене обвинуватиш,
Що я є райбіда-крутій».
«Обвинувачувать не буду,
Ні не потягну вас до суду.
На смак брат братові не брат!
Радіти будем чи жаліти,
Лишім тепер жінки і квіти,
А перейдімо до звірят.
Питали ви мене про знаті,
Що то в моїй стоять кімнаті.
Цей гуску має, той свиню,
При третьому є лоб волячий,
А при четвертому конячий.
епер це все вам поясню.
Та мусимо піти з городу
У стайню, хлів і загороду,
А я приглянуся при тім.
Чи коні, свині і корови
Веселі, чисті і здорові.
І там вам дещо розповім».
«Прекрасно, князю. Дуже радо
Огляну я табун і стадо
І вислухаю доклад твій.
Та вибачай, що на хвилину
Самого тут тебе покину
І побіжу у свій покій».
«Такі екскурсії звичайні
Я ждатиму на вас при стайні.
Туди ви з хати просто йдіть».
І я побіг, що в мене духу
І на бігу кричав: «Андруху!
Мій джуро! Йди сюди в цю мить!».
Засапаний пригнався джура:
«Я не Андрух зовусь, а Юра!»
«Ох, вибач, хлопче. Йди сюди.
Заходь зі мною до кімнати,
Я буду там листа писати,
А ти тихісінько сиди!».
Якмога швидко написавши,
Листа Юркові в руки давши,
Кажу йому: «Важний це лист!
Ти мусиш, хоч це неприємно,
Із замку вийти потаємно.
Чи є охота в тебе й хист?»
«О, вийти з замку жадна штука,
Як ляже ніч, як прийде скука,
То ми тікаємо в село,
На досвітки, на вечерниці,
А там дівчата, молодиці
Не раз, не два таке було».
«Гаразд. Іди шляхом на Рудки.
За лісом, зараз коло будки
Зустрінешся з одним їздцем.
«Чи пан Острога?» запитайся.
Як так віддай листа й вертайся.
Іди ж, як можеш, то й бігцем!
А про розмову поміж нами
Тримай ти лизня за зубами.
Не смій нікому розказать.
Коли все виконаєш добре,
За серце вірне і хоробре
Дістанеш срібних гривень п'ять!».
У джури з радости і з дива
Заграла усмішка щаслива,
Бо срібних гривень п'ять то скарб!
«Біжу, лечу!» шептав утішно
І за хвилину зник поспішно,
Із муру скочивши на шкарп.
Ну, думаю, чей дійде з Богом.
А сам, мов нібито нічого,
Спокійно вийшов перед дім.
Князь там стояв, де умовлявся,
По господарстві роздивлявся,
Я підійшов. «Ви вже? Ходім!»
Ввійшли ми в стайню. Різні коні:
Булані, чорні і червоні,
Стояли рівно в двох рядах.
Князь їх по імені всіх кликав,
По шиях гладив, гриви смикав,
Плескав відважно по задах.
Вкінці при огері спинився,
Що в клітці замкнений крутився.
«Ну, як вам жеребець оцей?
Коли на нього тільки гляну,
Встає із сизого туману
Богдан Хмельницький, Тугай Бей.
Чому!? Коли козацька сила
З татарською Львів обступила,
То Тугай Бей одного дня
В дарунку від самого хана
Привів для нашого Богдана
Джянета чудо, не коня.
Носив він гетьмана, як вихор,
Та не дрімало враже лихо,
Як раз спинився при валах,
Що боронили вступ до Львова,
(Там, де тепер іде «Куркова»!)
Коня з мушкету зранив лях.
«Тепер озвався князь покиньмо
Недавні дії, а полиньмо
В порослі мохами часи.
Ходім!» Ми рушили з будинку
І вже почули за хвилину
Всім нам приємні голоси.
Ішли там різні розговори,
Одні повільні, другі скорі,
Раз голос грубий, раз тонкий.
Хто їх удень, чи серед ночі
Почує, тому перед очі
Стають ковбаси і шинки.
Усі ті голоси прегарні
Плили з великої свинарні,
Що вибігала поза хлів
(Він ренесанс, вона барокко!)
Туди мене князь бистрим кроком
Доріжкою сторіч повів.
При вході муж якийсь крутився.
Як до свинарні князь зблизився,
Він урядово підійшов
І звіт зложив про свинські справи,
Тоді аж князь його представив:
«Драглюк, начальний свинохов!»
Відтак пішли ми оглядати
Оті безрогі експонати,
Що павільйон тут мали свій.
Я, хоч не спец і не господар,
То все ж ця визначна порода
Викликувала подив мій.
А особливо після того,
Як князь почав з кінця самого
Історію безрог своїх.
Хтось може в це і не повірить,
Коли заточно правду мірить,
Та замовчати був би гріх.
«Всі знаємо те дивне чудо,
Що сталось між юдейським людом,
Як з немічного юнака
Юрба чортів, хоч і нерадо,
Вселилася у свинське стадо
І далі, в воду сторчака.
Лишилося паця-сирітка,
Що не попало в кігті дітька,
Бо в той момент кудись пішло,
Нікого з рідних не знайшовши,
Боялося крутитись довше
І поплелося у село.
Дивився я на ті створіння
І мав легеньке підозріння,
Що князь мисливців конкурент.
Та зараз наче стало встидно,
Коли говорить так, то видно,
На все те має документ!
На цім оглядини скінчились
І ми до хати йти пустились,
Аж тут на землю голуб сів.
Хто зна, чи не з голубки тої,
Що на Ковчег літала Ноїв?!
Та запитатись я не вспів.
Бо ось до нас підбіг дворецький,
Старий, та з рухів молодецький,
На «струнко» став, чи на «позір»
І зголосив: «Якісь незнанці,
Бандити, гості, чи повстанці
Минули вже рудецький бір.
А їде їх сюди чимало,
Бо аж вороння закружляло
І курява стоїть як вал.
Наказуй князю, що зробити,
Чи вже на сполох затрубіти
І відчинити арсенал?»
Князь випрямивсь, насупив брови,
Прищулив очі і промовив:
«Трубіти сполох! Всі на мурі
Набити цвяхами гармату,
На браму запустити крату,
А не пролізе навіть щур!
Хай кухар вмить смоли нагріє,
Нема смоли, то хоч олії,
Нема олії, то води.
Шрифт
Фон