Шрифт
Фон
«Сьогодні дав нам Бог погоду
Ходімо трохи до городу,
Дихнем повітрям запашним!»
Тут пан-отець додав дві слові:
«Ви дихайте собі здорові.
На жаль я ні!» і зник як дим.
Князь усміхнувся: «Йде неділя
Нам відпочинок і дозвілля,
Для нього праця настає.
Здається проповідь готовить,
Тому хвилину кожну ловить.
У всіх духовників так є.
Як від австрійського монарха
Я їздив раз до патріярха
У Царгород, то ждав три дні,
Бо патріярх писав завзято
Велику проповідь на свято
І не давав листа мені.
На передмісті Царгороду
Я пережив тоді пригоду
Таку, що й досі чую дрож.
Зайшов я в турка до гарему
Та залишім ту прикру тему,
А йдім тепер у царство рож!»
І ми пішли. В городі квітів,
Мов збіглися з кількох повітів.
Дивлюсь між квіттям будяки!
«Чому городник твій, як бачу,
Дає паношитись будяччю?
Воно ж заглушує квітки!»
А князь на те: «В людей так само:
Чи зайдеш в ліп'янку, чи в замок,
Усюди трапиться будяк.
Крім цього, друже, в нашім роді
Віддавна будяки в городі,
А почалось воно ось як:
Одного разу хан буджацький
Наскочив на загін козацький
І вирубав його ущент.
Один мій предок врятувався,
Бо хитро в будяки сховався.
І звідси цей наш сантимент!»
Таку пригоду розповівши,
Стежками білими провівши,
На лавку посадив мене
І споглядав на мене збоку,
Як я красками бавив око
І пив повітря запашне.
І він і я мовчали вперто,
Нарешті князь: «Скажіть одверто,
Чи добре спали ви цю ніч?»
«Не дуже, але не жалію,
Бо чув і бачив чудасію,
Що буде дивом для сторіч».
«Скажіть, будь ласка, що за диво?!
Спитався князь мене квапливо.
«Прийшов російський генерал».
«Ах генерал Приходив, значить!
Коли нарешті він пробачить.»
«А в серце вбитий мав кинджал».
Здригнувся князь: «У серце вбитий!..
І як той вид несамовитий
Ви видержали, не втекли?!
Там неодин вже клався спати,
Та кожний з них тікав з кімнати,
Куди їх ноги понесли.»
«Я не тікав, сидів відважно
І слухав слів його уважно,
Цікава розповідь була.
(Це я брехав, та хто не бреше,
Коли відвагу в серці креше,
Як небезпека вже пройшла?!)
Оповідав, як люто бився,
Коли і де він відзначився,
Які медалі мав за це
(Князь низько голову понурив,
То торгав вус, то брови хмурив,
То тер долонею лице).
Згадав, як скромно до Одеси
Прийшли з тобою Уесеси,
Яке ти враження робив
(Князь замахав спершу руками.
Та перестав, застиг на камінь
І твердо в землю очі вбив).
Як заварилась потім каша
І як його дружина Маша
Ножем позбавила життя»
(Князь, ніби вжалений, підскочив
І процідив: «Чого він хоче?
Яке придумав каяття?!»)
«Казав, що стихли потім плітки.
Бо дійсність потвердили свідки,
Що ти не винен ні за гріш»
(В князя обличчя прояснилось:
«Мені не марилось, не снилось!
Коли б я знав був це раніш!»)
«А на кінець тобі він радив
Продовжувать рід Скоропадів.
Не всі ж жінки такі, як та!..»
(Князь знову замахав руками:
«Я раз на все порвав з жінками:
Хай буде навіть золота!»)
«Не треба, князю, золотої!
А вірної, в житті меткої.
Гуде ж про них історія.
От жінка нашого Романа,
Чи рогатинська Роксоляна,
Тереса, чи Вікторія!»
Князь вус погладив, потім каже:
«Ніхто їх вірности не змаже.
Це все було в часах старих!
Та ви про наші дайте доказ,
Що серце в жінки не на показ,
А зміню погляд свій на них».
«Немало, князю, їх і нині,
Не так вгорі, як удолині,
Та їх достойні імена
Ніхто ніколи не запише
І для потомків не залишить,
Хоч варта цього неодна.
От, комарнянська деканівна,
Постава, рухи як царівна,
Інтелігентна, знає світ,
Побожна, мила, роботяща,
На всю околицю найкраща.
А в тобі любиться від літ.
Хоч мала женихів багато,
Хоч намовляли мама й тато,
І впала неодна сльоза,
Два питомці, суддя, професор,
Директор, лікар і посесор
Усі дістали гарбуза.»
«Ну, добре, каже князь кохає,
Сватів за двері випихає,
Все через мене. Так, чи ні?!
Чому ж то жаден мій знайомий,
Якому факт цей був відомий,
Про нього не сказав мені?»
Бо ти, мій князю, тут замкнувся,
Від нас усіх мов відсахнувся,
Зробив зі свого замку скит.
Хто ж мав відвагу йти до тебе
Без спеціяльної потреби?
Не приймеш буде сміх і встид.
Коли мені сказати вільно
Занадто все береш розбільно.
Причиною: яга якась!
Ти ж сам казав і світ не криє,
Що між людьми теж будяки є»
«І будячихи» вставив князь.
Поглянув я на Скоропада,
З обличчя зникла вже досада
І очі втратили всю твердь.
До жартів навіть став охочий.
То ж думаю, він рід жіночий
Ненавидить, та не на смерть.
«Це правда, князю, будячиха
Не раз накоїть більше лиха
І глибше вколе, як будяк.
Та все ж таки на нашім полі,
Крім будячих, квіток доволі,
І можна вибрати під смак.
От саме деканівна Оля,
Троянда з галицького поля».
Князь перебив: «Ви, бачу, знов!
А я тверджу, що лиш на Сході.
Де рівноправність ще не в моді,
Цвіте і вірність і любов.
Чарчаф на личку, темний одяг,
(Так там на вулицю виходять),
Без коків-льоків і прикрас,
Без декольтасів і підкасів,
Без кокетливих вихилясів,
Як це на Заході і в нас».
«Комарно теж на схід від замку.
А панна хоч оправ у рамку,
Красою два повіти б'є,
З одіння скромна елеґантка,
І зовсім не еманципантка».
А князь на те: «О! Щось в тім є!»
І стих. Дивлюсь я на того
Жіноцтва ворога страшного,
А він замріявсь як юнак.
Очима по трояндах блудить,
От-от зідхнуть широкі груди.
Вкінці до мене каже так:
«Коли вже хвалите так дуже,
Тоді евентуальне, друже,
Беріть увесь на себе труд.
Шрифт
Фон