Шрифт
Фон
Я армії сказав «мерсі».
Пішов в отставку, оженився,
В Одесі милій поселився,
На жаль у прикрому часі.
Бо незадовго до Одесси
Прийшли ті ваші Уесеси,
А з ними лицар Скоропад.
Хоч їх було не більше двісті,
Зробили рух у нашім місті,
Рух без оркестр і без парад.
Якісь давали реферати,
Десь до когось зайшли до хати
Співали там своїх пісень:
Про журавлів і про калину,
Про гайдамаків, Україну
І про якийсь воскресний день.
Хоч і мізерні і голодні,
Зробилися відразу модні,
Пішло життя все шкереберть.
А вже довкола Скоропада
Жінок, дівчат ціла громада.
Кохалися у нім на смерть.
Як десь стрієлецький вечір випав
Жінкам мов перцю хто насипав:
«Ах, заґранічні! Ах, стрєльці!»
Щось пошептавши між собою
Ішли на сходини юрбою,
І сходили на манівці.
Зробилася страшенна каша,
Ба, і моя дружина. Маша,
Фрейліна царського двора,
Що за Росію ризи дерла,
Тепер співала «Ще не вмерла»,
«Ми гайдамаки», «Не пора».
Під вечір все кудись зникала.
До парікмахера казала,
То на журфікс, то до кравця.
До мене стала непривітна.
Все нарікала, що бездітна,
Що літ їй шкода і вінця.
Я хоч підозрівав, та вірив,
Аж глибину нещастя змірив,
Та небуло вже вороття.
Як раз у ліжко положився,
То більше вже не пробудився.
Кинджал протяв моє життя.
Фрейліна царська, Маша мила,
Мені у серце ніж встромила,
Та в тім не винен Скоропад!
Його сам погляд демонічний
Родив у мужа страх панічний,
У жінки ж еротичний чад.
Як Скоропад почув про драму,
Казав як стій замкнути браму
І в дверях знищити дзвінок.
Нікого в себе не приймав він.
А хоч вини за морд не мав він.
Зразивсь на віки до жінок.
Скажи йому, що я приходив
І радив щоб собі не шкодив,
Безженству щоб зробив кінець.
Нехай для роду і для себе
Не чинить кривди без потреби
І врешті стане під вінець.
Пропали плітки всі й обмови,
Пропала й Маша в морі крови,
Що затопило царський світ.
Нема чого парубкувати
І все те в думці відгрібати,
Що вже присипав попіл літ.
Щороку я сюди приходжу,
Та не щороку тут знаходжу
Когось, хто б цей займав покій.
А хоч не раз знайшов особу,
Вертався я з нічим до гробу.
Усьому винен вигляд мій.
Бо кожний гість, мене як зочив,
То зикнув, крикнув, з ліжка скочив
І вже таскався за поріг.
І ти напудився немало,
Та так тебе замурувало,
Що навіть крикнути не міг.
Спасибі і за те, мій сину,
Тепер спокійно вже спочину.
Не буду шлятись по хатах.
Ну, здрастуй!«Тут когут запіяв.
І з'яву мов би вітер звіяв.
Лишився місяць, я і страх.
День другий
Будився день. Пов'яли зорі
І тонули в Господнім морі.
Одна зірниця ще цвіла.
Хмарки лежали в небі синім,
Як білі вівці в полонині,
А на полях сиділа мла.
Дрімали трави, спали квіти.
Аж ось надбіг досвітній вітер:
«Вставайте! Мийтеся як слід!»
Листки на деревах зраділи.
«Невже? Невжеж?! зашелестіли
І задивилися на схід.
А там, на сході, небо зблідло,
Розсвітлене повітря зрідло,
(А в ньому блискають мечі).
Ще мить пів обрію палає,
Немов горять степи безкраї,
Вогонь на хмари несучи.
Настала тиша молитовна,
Захоплення й пошани повна.
Нарешті шепіт: «Сонце йде!».
Воно ж велично і помалу,
По сходах вічности ступало,
Зійшло на землю, стало, жде.
Пан півень, заспівайло хору,
Відчув наказ, що йшов знадвору,
І на хористів розкричавсь.
Тоді на замку й коло нього.
На славу чуда золотого
Всеранішній концерт почавсь:
Спершу лише шпаки і коси
І горобці кирпатоносі,
Немов жіночі голоси.
За ними всякі кудкудаки,
Тертери. ґлюґи, ґеґи, кваки,
Немов би тенори й баси.
«Хвала тобі, достойне сонце!
Світило дня, небес віконце.
Хвала тобі, хвала, хвала!»
Коли ж притихли співи гарні,
З хліва, зі стайні і з вівчарні
Оркестра трубна загула.
Телята блеялн як флейти,
Мичали вівці як клярнети,
Бугай, як гелікон рикав,
Вальторнями іржали коні.
Корова грала на пузоні,
А пес, як бубон, такт давав.
Пресвітле сонце усміхалось,
Щораз то вище підіймалось,
Позолотило темний став,
Зробило храм з млина старого
Та я не бачив більш нічого,
Бо знов до подушки припав.
Розплющую нарешті око,
Дивлюся сонце вже високо,
Година восьма Боже мій!
Таж князь встає о восьмій зрання
І п'є з духовником снідання!..
Я з ліжка вискочив мерщій.
Швиденько вбрався, хутко вмився
І до їдальні йти пустився,
Аж тут і джура мій навстріть:
«Я власне біг, щоб вас будити.
Казали князь на чай просити.
Вони вас ждуть з отцем. Спішіть!»
«Добридень вам!» «Добридень друже!
Як спалось? Як повітря служить?»
«Спасибі, добре!» І те-де.
Звичайні ранні привітання,
Без них снідання не снідання,
Без них їда у рот не йде.
Чи справді, чи мені здавалось,
Що князь, при запиті, як спалось,
Так ніби зморщив був чоло.
А й пан-отець теж оком глипав,
Чи дійсно сон мій добре випав
І чи нічого не було.
Та я рішив, про дива ночі
Спитать князя в чотири очі,
А не при пан-отцю у шість.
Хоч певно про страшного духа
Шептали в замку всі до вуха.
Коли з кімнати вирвав гість.
Ніхто з них не спитався прямо,
А я собі мовчав так само,
То й домислам поклали край.
Ми ще хвилину гомоніли,
Молитву змовили, засіли
І стали пити ранній чай.
А що в пивниці й цього року
Значний був брак вина і соку,
Тож на столі з'явився ром.
Ми до відома це прийнявши,
Чайку до рому домішавши,
Скріпили ум, просяклий сном.
Розмови йшли про різні речі:
Про наші мрії молодечі,
Про те, як мчить за роком рік,
Про світлотіні парубоцтва,
Коли ж торкнувся я жіноцтва,
То князь умить скрутив убік:
Шрифт
Фон