Шрифт
Фон
Тож більш на миги показав я.
Як утікав, як бідував я.
Куди дістатись би хотів!
«До Персії!? Це за світами.
Не зайдеш босими ногами.
Пожди, подумаєм день-два.
А там, як Аллах дасть, то може
Щось трапиться тобі пригоже.
Сьогодні сонна голова!
Тимчасом спати. У комірку!
Харош поспиш. Та не на гірку,
Бо там бах-бах!» І я пішов.
І в тій комірці спав, як камінь,
Як той борсук зимою в ямі.
Під вечір аж себе знайшов.
Пробув я в них не два, а три дні.
Забув усі страхи і злидні
І добре чувся в рибака.
Дістав старенькі черевики,
Хоч добрі ще, та завеликі,
Дістав кашкет, хоч без дашка.
Казах рибалкою був зроду,
Любив і знав не степ, а воду,
І син уже рибалив сам.
То й виїздили все на море,
Хіба, що хвилі, наче гори,
Грозили смертю смільчакам.
Одного дня старий вернувся,
Моргнув до мене, усміхнувся:
«Харош, харош! Готово все.
Сьогодні вітер від Уралу,
Тож і поїдемо помалу,
Саме вітрило понесе!»
Я з'їв вечерю, й за годину
Вже попрощав його родину
І в човен сів. Далека путь
Стелилася мені під ноги.
На небі місяць срібнорогий
А вдолі хвилі світло п'ють.
Плили ми цілу ніч аж мило,
Все вітер напинав вітрило
І ніс на південь наш байдак.
Уже на світ благословилось,
Нараз якесь судно з'явилось
І хтось дав свистом тричі знак.
Казах мій відсвистався тричі.
Я знав, що гасла таємничі
Присвячені були мені.
Зійшлися судна. Два-три слова
І справа вся була готова,
Я в другім опинивсь човні.
Так їхав я і дні і ночі.
Знайшлись рибалки все охочі
Везти мене п'ять, десять миль.
Із рук до рук передавали,
Хіба, що бурі лютували
І човен хоронивсь від хвиль.
Тоді сидів я десь у хатці
І мав лише одно на гадці,
Щоб якнайшвидше в море знов.
Бо раз у хаті я завада,
А два на суші легка зрада,
Ану ж би хтось до них зайшов!
Донині я не знаю певно,
Чому казахи ті так ревно
Мене старались рятувать.
Любов? Ненависть? Дисципліна?
А може «море по коліна»?!
Це ж днів і миль не три, не п'ять!
Два місяці уже минало,
Як я намучившись немало,
Вночі під Персію прибув.
Здавалося от-от і воля,
Та сильно скріплена контроля
Не дозволяла на плавбу.
Я попрощав судно й залогу
І пішки впорався в дорогу,
(Було, казали, десять миль).
Терен, де далі, став гористий,
Трудний і більше каменистий,
Що вимагав тяжких зусиль.
Та що зусилля всі! Дурниця!
Ще кілька миль і вже границя.
Щоб лиш її як перейти!
Волочиться ж божок припадку,
Нашле сторожу, зломить кладку
І не допустить до мети.
І справді! Раз ішла сторожа,
Та я сховався. Ласка Божа,
Що їх побачив, що не спав.
Зате, ще по російськім боці
Зломилась кладка на потоці
І я, як довгий, в воду впав.
Не є приємно в ніч холодну
Робити прогулянку водну,
То й мокрий виліз я, мов хлющ.
І йшов так цілу ніч до ранку,
Аж десь на самому світанку
Скрутив убік і ліг за кущ.
Хоч їв ще трохи риби вчора,
Хоч рухався вночі по горах,
Та зголоднів і перемерз.
Не знаю навіть, де зайшов я,
Таблиць ніяких не знайшов я,
Коли дивлюсь на стежці перс!
Чи справді перс?! Так! Перська шапка
І однострій А може лапка?
А може ворог вбрався так?!
Пожду. Побачу, що з ним буде
А радість розпирає груди
І хочеться давати знак
Не знати, що той перс зробив би?!
Чи завернув, чи може вбив би,
Чи просто видав москалям!?..
Ану ж між ними є умова
А я по-перськи ані слова
Ні, покищо знаку не дам!
Вояк довкола подивився
І помаленьку віддалився,
А я зідхнув і відідхнув.
Посидів за кущем з годину,
І врешті вийшов на стежину,
Звідкіль граничник надтягнув.
Село!.. Стоять рудаві стіни,
Немов якісь старі руїни.
Не наше «писанка-село»,
Корона степу, нив окраса,
Що, згідно з висловом Тараса,
Зеленим гаєм поросло.
Стою, дивлюсь. Не легка справа
Вгадати тут, чия держава,
Чи шаха персів, чи царя?
Аж бачу жовнір під горою
У не-російськім однострою.
Тепер пізнати вже, чия!
О Персіє! Світи далекі
Пройшов крізь труди й небезпеки,
Щоб волею дихнути тут.
Дозволь мені все зле забути,
Стрілецький однострій вдягнути,
І стерти з рук знаки від пут!
Хвилина, дві і я рішився.
Зайшов в село і зголосився
В граничнім уряді. Вони ж
Десь часто мали з тим до діла,
Бо швидко процедура діла
Скінчилася без дивовиж.
Спитали як, куди і звідки,
Питав і командант і свідки,
(Один з них по московськи вмів).
А я, щоб підозріння вбити
І щоб зізнання підкріпити,
Додав німецьких кілька слів.
На тім скінчилася пригода.
Про решту вам сказав господар,
Хоч дуже-дуже прибільшив,
Бо вихвалив старого друга,
Так ніби це моя заслуга,
Що ворог плян свій залишив.
А заслужилося багато,
І кожний воював завзято,
І кожний курдів там водив.
Між ними Букш Бей друг наш давній,
На жаль, сьогодні неприявний,
Бо десь у тундрі заблудив.
Спасибі вам за терпеливість.
Я ручу словом за правдивість,
Розповідав так, як було.»
Тут Свідер вколо поклонився,
На знак, що звіт його скінчився.
Та враз на залі загуло:
«Кажи! Кажи! Ми хочем далі!»
«Показуй другий бік медалі!»
«Як ти дістався в Курдистан?!»
«Які там коні?» це Лелека.
«Чи від дівчат є небезпека?
Це Буц, стрілецький донжуан.
«Дозвольте, друзі! крикнув Свідер
Даремно робите гармідер.
Даремний був би навіть спір.
Чим іншим час собі скоротим.
Продовження лишім напотім,
Скажімо на наступний Збір!»
«Ні! Ні! Ми хочемо сьогодні!»
Лунали голоси народні.
«Свідерку. Друже. Продовжай!»
Та Свідер тільки усміхався,
А як і словом обізвався,
Казав коротко: «Ні, і край!»
Тут Скоропад моргнув бровою.
Шрифт
Фон