Шрифт
Фон
Хіба затягнуть там мене!
А може десь знайду людину,
Що дасть і хліба й одежину,
Не зрадить і не прожене.
Здоровий я, славити Бога,
То й не страшна мені дорога,
Вночі чи вдень, а буду йти!
Хоч спарять плечі денні спеки
І хоч які світи далекі,
Таки доб'юся до мети.
А та мета, то перське царство,
(Продажність трохи і капарство,
Не так, як діється тепер!)
І рушив я, голодний, нагий,
Ще добре, що не чув я спраги,
Бо мало від води не вмер.
Ішов так ніч, одну і другу,
Вкладав у ноги всю натугу,
Удень ховався десь і спав.
Як не було трави, чи ями,
То обімлілими руками
В піску маленький діл копав.
Обходив хуторі здалека,
Бо там чаїлась небезпека,
Ану ж це патріот-москаль!
Траплялися вівчарські шатра,
Манила димом тиха ватра,
Та я минав і йшов у даль.
Спитаєте, що їв? Нічого!
Бо не було й кваску дурного.
Жував хіба гірку траву.
Шукав дарма яєць пташиних,
Шукав мишей в пісках пустинних
І засідався на сову.
На третій день почув, що гину.
Спалило сонце приском спину.
У голові гуло, мов рій. Нараз
Гарячка, чи омана,
Чи степова фатаморгана!?
Каспійське море! Боже мій!!
Я очі протирав зболілі:
Невже ж це мряки обважнілі?
А може ранішній туман?
Та ні! Відбилось сонце в ньому!..
Умить забув смертельну втому
І біль від нагорілих ран.
І я побіг, поліз, почовгав.
Яка ж була дорога довга,
Яка важка, хоч ніби стіл.
Бо голод гнув мене вдолину,
Бо промені кусали спину,
Як сотня розшалілих бджіл.
Було ще може з двісті кроків,
Вода вже грала як з потоків
І хвиля блискала вертка
Дійти! Дійти! Залізти в воду,
Почути в тілі прохолоду, З
найти хоч рачка, слимака!..
Дійшов! Засохлими устами
Припав до плеса і без тями
Солону воду пив і пив.
Це неймовірно виглядає,
Та хто смертельну спрагу знає,
Повірить в те, що я зробив.
А потім в море вліз по пахи,
Коли дивлюсь. дві черепахи
З води манджають на пісок!
Ех, як би то до них підлізти,
Зловити, створити й з'їсти,
Хоч половинку, хоч кусок!
Закрався, і одну небогу
Дігнав, зловив за задну ногу
І, хай мені це Бог простить,
Я вирвав бідній ногу з тіла.
І хоч нога ще вся тремтіла,
Почав глодати м'ясо вмить.
А черепаха не дрімала,
На трьох ногах до моря драла!
І вже у воду, вже пливе.
Бо черепахи витривалі,
Хоч виглядають, мов прив'ялі.
То й може та ще десь живе.
Заспокоївши трохи голод,
Подумав я: тепер у холод,
Бодай у химородь, у тінь.
Поспати хоч одну годину,
А може хоч у сні відлину
Від острахів і від терпінь.
Та де тут взяти тінь!? Пустиня,
Вода, над ними баня синя
І сонце, як недобрий бог.
Прийшлося знову діл копати.
І викопав і ліг поспати
І спав без снів і без тривог.
Прокинувся. Надворі темно,
Ще більше тихо, більш таємно
І більше пусто, як за дня.
Заснули меви швидкокрилі, З
атихли неспокійні хвилі
І їхня з берегом сварня.
Та тиша тишею йти треба!
Не злине Персія із неба,
Ні не приїде шах сюди.
Я рушив попри море скоро,
Бо як би так наскочив ворог,
То тільки шусть і до води.
Минала ніч. Іти вже годі.
Край неба на далекім сході
Чимраз то більше попелів.
Дивлюсь переді мною хата,
Мала, похила, пелехата,
А збоку клуня, може хлів!
Підкрався ближче, заглядаю:
Лиш дві корови ремиґають.
Нема людей, не видно пса
Отак зашитися в солому,
Проспати і жару і втому,
А там що рішать небеса.
Заліз у хлів і бачу стеля.
Прекрасна скритка і постеля!
Туди крізь отвір я шмигнув.
На стелі шувару чи сіна
Було місцями по коліна,
Я положився і заснув.
Нараз Не знаю, як це сталось:
Щось підо мною обірвалось
І я на землю впав як сніп.
Та заки ще розплющив очі,
Вже крик пронизливий жіночий
Мене обпарив, мов окріп.
Залопотіли босі ноги,
У дверях знову крик тривоги
І жінка вибігла з хліва.
Тікати! Та куди тікати?!
Вже певно хтось женеться з хати,
Бо чути вигуки й слова.
Як на команду стало тихо.
І раптом, мов нагальний вихор,
Крізь двері увігнавсь казах.
Страшний, присадкуватий, грубий,
Як вовк до мене шкірив зуби,
А соховила мав в руках.
Не встид сказати ще й тепер це,
Мені від ляку мліло серце
І очі прислоняв туман.
Я витягнув до нього руки
І крикнув голосом розпуки:
«Я аліман! Я аліман!»
Таємна того слова сила
Казаха цвяхом пригвоздила.
«Ті аліман?! мене спитав.
«Да, аліман! Вода в Уралі
Костюм хап-хап, та я йшов далі,
А здесь бах-бах, на землю впав.»
Казах мовчав, глядів з-під лоба,
Десь думав: що це за особа.
А врешті зм'як і усміхнувсь.
І похитавши головою:
Хап-хап? Січас!» махнув рукою
І вмить з хліва надвір метнувсь.
Я відідхнув на повні груди:
Колоти видно вже не буде!
Та, чи не донесуть вони?..
За мить казах з'явився знову
І, не спинившись на розмову,
Подав сорочку і штани.
Ох, як я дякував казаху!
Натяг штани, убрав «рубаху»,
Аж легше стало на душі.
Як дасть мені старий це в дарі,
Не млітиму у сонця жарі
І не поріжуть комиші.
«Хап-хап харош!!» казав добряга,
І в тих словах така повага
Була, що я здушив свій сміх.
«Хаді!» узяв мене за руку
І, як дитину на науку,
Повів у хату до своїх.
Своїх була у хаті жмінька:
Невістка, син, дочка і жінка
(Про це я опісля дізнавсь).
Просили на рогожу сісти,
Дали три роди риби їсти,
Я їв і сам себе питавсь:
Чи справді страх мій недоречний,
Чи справді я у них безпечний,
Чи справді звідси попливу?
Чому те плем'я, алімани,
У них і цінене і знане?
Хіба тому, що б'ють Москву!
Як з'їв я, почалась розмова.
Старий знав три-чотири слова,
Син по-московськи дещо вмів.
Шрифт
Фон