Шрифт
Фон
Виконував складні лянсади,
Корона цілої паради
«Ахметко» архижеребець.
Роздуті ніздря, світлі очі,
Раз як у біса, раз дівочі.
Пружистнй і гнучкий, як гад,
Дутою шия лебедина,
А танцював, як балерина,
То вбік, то наперед, то взад.
Господар всім при експонатах,
Чи то при птахах, чи звірятах
Казав те саме, що й мені:
Про їх походження шляхетне,
Що в них цікаве і прикметне
Були і помилки дрібні.
Та хто з нас помилок не робить,
Коли чи лучить щось, чи дробить?!
Робив їх теж і Скоропад.
Ніхто йому не дивувався,
Один Проноза підсміхався,
Бо з помилок чужих був рад.
Князь саме згадував Богдана,
Що під Замостям від султана
Дістав арабського коня,
Як наш Новіна з гурту брикнув
І голосно за «Туром» крикнув:
«Ех, шпагу! То була б борня!»
Бик лобом рушив раз і другий,
Шнур вирвався із рук обслуги
І звір пустився на травник.
Новіна зочив небезпеку
І шмиг, як білка, на смереку.
Лишивсь надолі тільки крик.
Всі гості, мов би на команду,
Здобули приступом веранду
І двері в хаті облягли.
Ану ж ніхто не перешкодить
І бик вдереться аж на сходи.
То й пхались бідні, як могли.
Отцеві в рясі скок не вдався,
Тому за сходами сховався
І тільки заглядав з кутка.
А князь, що був за всіми ззаду,
Став при стовпі на балюстраду
І ждав відважно на бика.
«Тур» до веранди докотився,
Понюхав камінь, зупинився
І ратицями землю дер,
Мовляв: «Сьогодні я сердитий,
Сидіть собі, хто добре скритий,
А хто підійде, той умер!»
«Бинь-бинь! Відважний, гордий звіре!
Ніхто тобі не вирве шкіри,
Як вирвав предкові колись
Наш легендарний Кожем'яка,
Тобі ж лишилася відзнака.
Ти успокійсь і віддались!»
Бик, хоч і лютий і завзятий,
Не міг уваги не звертати
На Скоропадові слова.
Він присмирнів, успокоївся,
Дав злапати себе й поплівся
За пастухами до хліва.
Новіна, птиця осторожна,
Ще з дерева гукнув: «Чи можна?!»
«Безпечно!» відгукнув отець.
Тоді він зсунувся вдолину,
Зробив наново гостру міну
І крикнув: «Шпагу і в танець!»
«Новіно, досить! князь промовив
Ти, конче, бачу, хочеш крови.
З віком жажда ця промине.
І я колись у Сараґоссі
З биками воював. Ще й досі
Там певно згадують мене!»
Так закінчилась дефіляда
Тварин на замку Скоропада.
Ніхто на ній не потерпів.
Було приємно і сердечно
І страшно трохи й небезпечно.
Загальний вислід: півнапів.
Князь гордий був, аж в вуса дмухав,
Що впертий бик його послухав,
Отець, що клопіт перебув
Найнижче із усіх за муром,
Новіна, що дрочився з «Туром»,
Хоч Другий раз вже «Тур» не чув.
Всі три ввійшли на залю бистро
І там застали товариство
Вже успокоєне на вид.
Князеві всі ґратулювали,
Отця за хитрість вихваляли,
Новіну ж бештали за встид.
Новіна тим не переймався,
Ще й легковажно підсміхався:
«А все таки відбувсь турнір.
Усім вам трохи зрідли лиця
І страх пройняв, що й не дивниця,
Бо то не лицар гнавсь, а звір!»
Крик був би розгорівся знову,
Та Скоропад забрав тут слово:
«Не встид тікати від бика.
Коли він землю рогом поре.
Тікають і тореадори,
Як не допише їм рука!
Та годі! Збір ось недалеко.
Тим часом, друже мій, Лелеко,
Чи сам, чи з хором заспівай!
А може ні. Свідерку Хане,
Ти поведи нас у незнане
І розповідж про перський край!»
Всі Хана почали прохати,
Щоб був так добрий розказати,
Як він з неволі утікав,
Які мав труднощі, пригоди,
Які стрічав тоді нагоди
І як у Персію попав.
Свідерко довго боронився,
Вкінці до просьби прихилився:
«Гаразд. Вернусь до давніх літ
І розкажу про усміх долі,
Як я з російської неволі
Тікав степами в вільний світ.
Попавши у полон в Карпатах.
Мене, по різних тарапатах,
Над Волгу в табір завезли.
Околиця рівнинна, гола,
Бараки, площа, пліт довкола
Сиди і пальцями мели.
Цілісінький там рік просидів,
Зі скуки мало не занидів.
Тікати! Щоб там не було!
Куди? У Персію, природно!
Хоч буде страшно і голодно,
Та страх від скуки менше зло.
Придбав старий, вигідний одяг,
Такий, як там «робочі» ходять,
І легкий, щоб не дуже прів,
Купив торбину непогану,
Приладив з кварту «пемікану»
І трохи стертих сухарів.
Із тим усім одної ночі,
Як табір весь заплющив очі
Й куняли десь вартівники,
Я переліз за огорожу,
Щасливо обминув сторожу
І рушив швидко до ріки.
Була ніч тиха, тепла, темна,
А Волга чорна, мов підземна.
Я розібрався, все зв'язав
І ті свої скупенькі речі,
Закинувши собі на плечі,
Пустився через Волгу вплав.
Спершу вода мене зв'ялила,
Здавалося мені, не сила
Змогти одну з найбільших рік.
Та мрія повної свободи
Переборола перешкоди
І я діставсь на другий бік.
Розповідати вам не буду,
Які страхи і скільки труду
Прийшлось мені перемогти.
Та все ж степами і пісками
Вдалось, то ночами, то днями
До Урал-річки добрести.
Кажу: «до річки», це не річка,
Що трохи більша від потічка,
А як Дністер чи Буг ріка.
Пливе пустинею, широка,
Пласкобережна, сіроока,
Зрадлива, хоч і не рвучка.
На берег я зайшов під вечір,
І знов зв'язав у клунок речі,
І знов, як через Волгу, плив.
Не знаю, вир це був, чи хвиля,
Чи неувага, чи знесилля,
Бо враз бурун мене залив.
Як я з рікою борикався,
То певно мотузок урвався
І в воду канув весь мій крам
Хоч осяг був і молодецький,
Та став я, як святий турецький,
Чи як прародич наш Адам.
І як іти, і що тут їсти,
І що на запит відповісти,
Коли спитають, хто я є?!
Нам говорили, що казахи
Бояться кари бідолахи,
Збігця там кожний видає.
Та все одно, що буде буде,
Вже не вернусь назад до буди,
Шрифт
Фон