У критичній ситуації, що склалася в Україні, цивілізована альтернатива виходу із кризи полягала в кардинальному перегляді надмірних планів хлібозаготівель, припиненні варварського визиску села, оголошенні охоплених голодом районів зонами гуманітарного лиха та
наданні їм термінової широкомасштабної допомоги.
Натомість сталінський тоталітарний режим не лише не відмовився від реалізації надмірних планів хлібозаготівель, а й застосував щодо українського села безпрецедентні репресії, спрямовані на забезпечення їх беззастережного виконання та супроводжувані позбавленням селян всіх продуктів харчування.
Відповідно до наказів і настанов кремлівського керівництва Постановами ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р. та РНК УСРР від 20 листопада 1932 р. за незадовільне виконання графіків хлібозаготівель, неправильне використання хліба та його розкрадання створені у колгоспах натуральні фонди перераховувались у фонди хлібозаготівель, заборонялося видавати натураванси, вилучалися натураванси хліба на трудодні, встановлювалися натуральні штрафи розміром 15 місячних норм здавання колгоспом мяса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників.
Розширене тлумачення цих постанов виконавцями давало можливість не обмежуватися запровадженням лише мясних натуральних штрафів, а й вилучати інші продукти харчування (картоплю, квасолю, цибулю, капусту тощо) під приводом боротьби за виконання планів хлібозаготівель.
Постановою РНК УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 р. затверджувалося занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі. Режим покарання занесених на «чорну дошку» сіл включав: припинення довозу до таких сіл товарів і вилучення з відповідних кооперативних та державних крамниць усіх наявних товарів; повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місцях; цілковиту заборону колгоспної торгівлі як для колгоспників, так і для одноосібників; припинення всілякого кредитування і дочасне стягнення кредитів та виконання інших фінансових зобовязань; репресії проти всіляких чужих, ворожих і контрреволюційних елементів.
На підставі цієї та інших подібних постанов на «чорну дошку» були занесені сотні українських сіл. І навіть суцільні райони. Їх мешканці опинялись у своєрідних «гетто», позбавлялись елементарних предметів повсякденного побуту, ставали жертвами спеціальних фінансових санкцій та вибіркових політичних репресій. Після виконання хлібозаготівельних планів 19301931 рр. в українському селі практично не було запасів зерна, і це підтверджували результати численних обшуків та рейдів, під час яких вилучалися мізерні, з погляду планових державних квот, обсяги зерна. Незважаючи на це, Сталін 1 січня 1933 р. телеграмою за власним підписом направляє українському керівництву постанову ЦК ВКП(б), яка стала своєрідним сигналом до продовження масових обшуків і вилучення будь-яких залишків продовольства в українських колгоспах, у колгоспників та одноосібників.
Широке застосування надзвичайно жорстких і жорстоких репресивних методів виконання надмірних планів хлібозаготівель і свавільне позбавлення селян усіх запасів продовольства є переконливим доказом наміру тоталітарної влади викликати голод в Україні і використати його як знаряддя для цілеспрямованого знищення українського селянства, як частини української нації.
Аналіз поведінки комуністичного керівництва дає можливість виявити низку непрямих доказів, які переконливо підтверджують наявність такого наміру.
По-перше, у розпал Голодомору українським селянам було заборонено виїздити поза межі України. Заборона забезпечувалась розміщенням на кордонах УСРР та на залізничних станціях військових частин і підрозділів ГПУ. Відповідно до Постанови Політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р., органи влади були зобовязані «не допускати масового виїзду селян із Північного Кавказу в інші краї та вїзд до меж краю з України», а також «масового виїзду з України в інші краї та вїзд в Україну з Північного Кавказу». Ця заборона свідомо позбавляла селян, що голодували, можливості придбати необхідні для порятунку продукти харчування поза межами ураженої голодом території України, прирікаючи їх на голодну смерть.
По-друге, систематичні і жорстокі репресивні заходи вживалися до тих партійних і радянських керівників усіх рівнів, які висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель і прагнули допомогти селянам, що голодували, шляхом виділення їм продуктів харчування із колгоспних фондів.
По-третє, у державних резервах Непорушного і Мобілізаційного фондів було нагромаджено досить великі обсяги збіжжя, але цей ресурс не було використано для надання допомоги голодуючій Україні. В обох фондах на 1 січня 1932 року зберігалося 2,033 млн. т збіжжя, а на 1 січня 1933 р. 3,034 млн. т. Цієї кількості зерна цілком вистачило б для забезпечення хлібним раціоном (при денній
нормі 1 кг) до нового врожаю 10 млн. осіб у 1932 р. і 15 млн. осіб у 1933 р.
По-четверте, величезні обсяги збіжжя та інших продуктів харчування, вироблених в Україні, експортувалися за її межі в інші регіони СРСР і за кордон, тоді як мільйони українських селян були позбавлені їжі і вмирали голодною смертю. З Радянського Союзу було експортовано 5,8 млн. т збіжжя у 1930 р., 4,8 млн. т у 1931 р., 1,6 млн. т у 1932 р. та 1,8 млн. т у 1933 р.