Не викликає сумніву, що обмеження зернового експорту в 1931 р., наприкінці якого в Україні вже виникли серйозні продовольчі ускладнення, поширювалося голодування й навіть зявилися перші ознаки голоду, та припинення такого експорту у 19321933 рр. могли б запобігти виникненню голоду. Причому такий крок не був критичним для реалізації планів радянської індустріалізації. Річ у тому, що в цей період упали світові ціни на пшеницю і, відповідно, зменшилися валютні надходження від її експорту. У 19321933 рр. вартість експортованого хліба становила лише 369 млн. крб. Тоді як від експорту лісоматеріалів і нафтопродуктів було одержано майже 1 млрд. 570 млн. крб.
По-пяте, сталінський тоталітарний режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовлявся від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади, і отримання якої сприяло б якщо не відверненню трагедії, то істотному зменшенню її масштабів. Політика заперечення Голодомору і відмова від міжнародної гуманітарної допомоги є переконливим додатковим свідченням наміру режиму використати голод для знищення українського селянства, як частини української нації.
Отже, комуністична влада мала вдосталь ресурсів і можливостей для запобігання Голодомору в Україні, і голоду в інших регіонах СРСР. Однак ці ресурси не було використано. Натомість в Україні була свідомо задіяна продумана система репресивних заходів для позбавлення селян всієї їжі та припинення їх доступу до їжі, оскільки кремлівське керівництво мало намір використати штучний голод як знаряддя геноцидного знищення.
Підтвердженням штучного характеру Голодомору 19321933 рр. і навмисного використання його для вимордовування українських селян є продемонстрована сталінським тоталітарним режимом спроможність «контролювати голод». Із середини 1933 р. смертність від голоду в Україні почала знижуватись, і він припинився наступного року, хоча врожай 1934 р. становив лише 12,3 млн. т і був набагато нижчим, ніж врожаї 19321933 рр., які сумарно дорівнювали 36,9 млн. т.
Першим кроком у напрямі припинення репресивного вилучення продовольства в селян стала таємна директива-інструкція від 8 травня 1933 р. за підписами Сталіна і Молотова, адресована «всім партійно-радянським працівникам, органам ОГПУ, суду і прокуратурі». Цей документ орієнтував на припинення масових репресій: «Настав момент, коли ми вже не маємо потреби у масових репресіях, які, як відомо, торкаються не лише куркулів, а й одноосібників і частини колгоспників». Оскільки знесилені голодом та ізольовані у своїх селах селяни вже не становили загрози режимові, директива передбачала припинення масових виселень, «упорядкування» арештів та «розвантаження» місць увязнення.
У другій половині 1933 р. на початку 1934 р. ЦК ВКП(б) та РНК СРСР ухвалили низку постанов, спрямованих на поліпшення умов праці і життя в колгоспах. Ці акти, зокрема, передбачали відмову від нереалістичних квот хлібозаготівель та свавільних методів вилучення зерна, встановлення нового порядку видачі авансів за участь у збиральних роботах (10 червня 1933 р.), нормативне закріплення права колгоспників мати корову, дрібну худобу та птицю (20 червня 1933р.), заборону додаткових зустрічних планів колгоспам, які виконали встановлені планові завдання (2 серпня 1933р.), надання допомоги безкорівним колгоспникам у придбанні корів (10 серпня 1933 р.) тощо.
Втім, вирішальним чинником у припиненні голоду стало скасування старої системи хлібозаготівель. Відповідно до Постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 19 січня 1934 р. встановлювалися тверді норми здачі зерна. Обовязкова поставка не повинна була перевищувати одну третину валового збору кожного господарства при середньому врожаї. Одночасно з припиненням практики свавільного вилучення в селян зерна було більш ніж удвічі, порівняно з 19321933 роками, зменшено його експорт. У 1934 р. на експорт відправлено лише 770 тис. т збіжжя.
Виявлена тоталітарним режимом «ефективність» як в організації, так і в припиненні Голодомору свідчить, що намір винищення українських селян було реалізовано у певно визначених ним часових межах.
У спробах заперечити
геноцидний характер українського Голодомору інколи посилаються на виявлені в архівах документи про допомогу, яка, за рішеннями союзного центру, надавалася регіонам, у тому числі й Україні. Так, британець Р. Девіс та австралієць С. Уіткрофт згадують і аналізують 35 постанов ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, ухвалених у період із 7 лютого по 20 липня 1933 р., які стосувалися надання такої допомоги. Схожої позиції дотримується американець М. Таугер. Слід зазначити, що таких постанов є набагато більше їх видавала не лише союзна влада, і не лише в 1933 р. Вивчення цих документів свідчить, що така допомога була несвоєчасною, недостатньою й вибірковою. Значні її обсяги становила не продовольча допомога селянам, що голодували, а насіннєва допомога колгоспам для забезпечення посівної кампанії і збирання нового врожаю.
Якщо продовольча допомога надходила до села, вона надавалася лише у формі громадського харчування і лише тим колгоспникам, котрі ще були здатні працювати й жили в польових станах. Існували навіть постанови, відповідно до яких у лікарнях годували й лікували лише здоровіших і з кращими шансами на одужання. Продовольча допомога не надавалася селянам-одноосібникам, натомість її отримувало місцеве партійне і комсомольське керівництво, активісти.