я думав про дім не більше, ніж ти про погоду на Венері. Світ корабля став єдиною даністю: я давно перестав питатися, чому
тут не існує тринадцятого поверху або кабіни. Будь-якої кабіни: ні хоч сто тринадцять, ні хоч чотириста тринадцять такого номера в кінці не стоїть взагалі. Навіть на корабельних те-лефонах. Не питаюсь, чому наш супервайзер змушує посеред
ночі красти ганчірки з комірчин рум-стюардів. Чому би просто не замовити нові? Це ж матеріал, необхідний для роботи, не продаємо ж ми його наліво. І чим більше ми їх крадемо, тим
з більшою вигадкою стюарди їх ховають, допоки в якийсь момент це не перетворилося на квест кімнату з пошуком захо-ваних ключів, відволікання уваги інших працівників, стоян-36
ня на стрьомі і обшуку, постійного обшуку темних комірок
з ліхтариком у руках. Я досить швидко звик і до цього. Це навіть весело.
Єдине, що перші дні не йшло з голови, це фотографія
на чотирнадцятому поверсі, навпроти каюти А417. Кожен поверх з каютами прикрашений фотографіями у дорогих кар-тинних рамках, зробленими постійними пасажирами. Щонайменше так говорять підписи під ними. Однак ця фотографія
особлива на ній Одеський оперний театр. Якісь дві вулиці
від квартири. І під фото підпис: «Види північної Європи».
Що? Яка ще, бляха, північна Європа? Це Одеса, чорт
би вас забрав! Україна! Навіть сторону світу неправильно
вказали!
Захотілось зірвати картину, забрати її до себе і виправити підпис. Хотілось розповісти про це комусь. Хоч щось, аби люди знали, що це наче іграшкова будівля в бароково-му стилі знаходиться в моєму місті, а не в абстрактній «пів-нічній Європі»
Так до кого можна звернутися? До метро-ді? Чи краще
до фото-департаменту? Може, спитати у власного супервайзера спочатку? Що ж робити?
Та я просто пройшов далі. Не зараз, треба спочатку до-ставити замовлення.
На кораблі ніколи не буває достатньо часу. І всі думки
відкладаються на потім. Поки не розчиняються у киплячо-му бульйоні однакових днів.
Так минули перші три тижні. Настав четвертий для мене
turn-around day день, коли корабель повертається в по-чатковий порт і набирає нових гостей. А також нову, дешеву за місцевими мірками робочу силу. Я щойно скінчив свої
обовязки і з відчуттям розслабленої безтурботності безпри-чинно вештався головним коридором для персоналу. Вони
37
тут називають його М1. В голові безконтрольно пропливали
плани на наступні дванадцять годин, коли раптом мій погляд
зачепився за маленький хвостик посеред коридору.
Низенька дівчинка з великими чорними очима і волос-сям, зібраним у смішний хвостик на макітрі, слухала вступну
інструкцію разом із десятком інших новоприбулих. Проходячи повз них, відчув тихий шум, і потім ніби хтось пере-мкнув канал в моїй голові, заглушивши всі інші сигнали думок, показуючи лише її личко крупним планом.
Вона ж мене навіть не помітила. Секунда, я проходжу
повз, і ось знову думаю, о котрій годині краще виходити в Маямі, чи варто брати таксі до центру і скільки годин серед цих не-ймовірних дванадцяти годин вільного часу залишити для сну.
Наче нічого й не трапилось. Не було ніякої перерви
у мовленні, тобі лише здалося.
Не думаю, що коли закохуєшся з першого погляду, сер-цебиття прискорюэться. Неправда, що починаєш думати
про своє кохання безперервно. Швидше, це схоже на вірус, що підчеплює і не помічаєш, поки не стає занадто пізно.
Наступні декілька днів я провів як зазвичай: вночі роз-носив їжу, робив заготовки, мив комірчини, поки думками
літав десь у можливому майбутньому, а днем вештався кораблем та читав.
Так продовжувалося, поки ми знову не прибули
до Нью-Йорка.
Від нудьги я багато спостерігав за людьми на кораблі
і помітив, що вони діляться на три основні категорії: ті, що справляються зі всім цим гімном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечір можеш знайти в крю-барі), ті, що займають свій вільний час постійними пошуками сексу (з цими
можеш і не пересіктись, якщо сам не шукаєш, але почуєш
про них обовязково), і останні хто намагався втекти з ко-38
рабля за першої ліпшої нагоди. І хоча іноді хтось відносив-ся одразу до декількох груп або ж переходив від однієї групи до іншої, принцип залишався незмінним.
Я зараховував себе до останніх і кожну можливу секунду
намагався провести за межами корабля. Але сьогодні, перед
тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес.
Не те щоб
я хотів їсти, просто іноді, особливо тут, мене наче тягне в місця зовсім ірраціонально, без мети, аби просто відчути рух.
Наче таким чином втікаючи від темної тягучої нудьги
моєї кабіни. Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав
робити? Візьму кави, круасанів, а опісля піду до кабіни, прийму душ, переодягнусь у звичні джинси та теплу сорочку з ке-дами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тільки про-блему з IPM потрібно вирішити.
Міркуючи над вирішенням цієї проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже місяць мого перебування тут я жодного разу
не бачив його працюючим. У відповідь я почув напрочуд ми-лозвучне «Hello!». Відчинилися дверцятка нижнього відсіку
машини для морозива, і з середини виринуло трохи почерво-ніле личко. Я її одразу впізнав. Та сама «дівчинка-хвостик».