Що проводиш?
Не я, а ми. Чому ти ігноруєш інших?
Ігнорую? повільно повторила вона і обвела поглядом кожного присутнього в кімнаті. Може досить? Пішли краще у вилазку вже.
Почекай, з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.
Дівчина втупила свій погляд в мене, наче знову побачила вперше. В сповільненій зйомці я дивився, як розширились
її очі, як губи викривились у щось схоже на посмішку. Простір
величезної зали доверху заповнився її істеричним реготом.
Ти серйозно? Як можна бути таким сліпим? Подивись ти вже на них!
Заглянь в обличчя своїм дорогим друзям!
Вона схопила ніж і жбурнула його. Менш ніж за секунду він пролетів через кімнату і встромився у очницю жінки, що сиділа поруч зі мною. Пройшовши крізь голову, ніж
акуратно виглянув з її потилиці.
Мій подих перехопило. Не вистачало повітря, аби навіть закричати.
Подивись на неї! продовжувала моя супутниця, підійшовши ближче. Вона мяко провела холодною долонею
по щоці й різко повернула мою голову в бік нещасної. Вона
вочевидь була мертва.
33
Чому ж інші нічого не роблять? Чому не намагаються
допомогти? Зупинити її? Та хоча б просто втекти?
І тут я почав помічати Шкіра сірі шматки гнилої
шкіри нещасної звисали з виблискуючого білим черепа.
Як?
Тепер розумієш? відпустила мою голову супутниця, провівши рукою по моєму волоссю, наче пестячи до-машню тваринку. І він мені інтервенцію думає влаштовувати! Ух ти мій дорогий псих!
Як ти це зробила?
Ти псих, а не ідіот, не прикидайся все ти вже повинен зрозуміти.
Давно вони такі?
Вони завжди такими були, мій милий.
То це не ти зробила?
Про що ти, мій милий? Не можна вбити те, чого
не існує.
Не розуміючи, про що вона, я озирнувся на тіла позаду
мене. Ні компаньйонів, ні жінки з пробитою головою, тільки я і моя подруга у великій білій кімнаті.
Нас тут тільки двоє? здивовано спитав я.
Кого це нас? Та й де тут? Пора вже зазирнути
в обличчя реальності, мій друже: нема тут нікого. Нічого тут
немає. Окрім, можливо, мене. А ти зараз вмираєш під завала-ми свого будинку, рознесеного ракетою. Або стікаєш кровю
у траншеях під Бахмутом. А можливо, тобі взагалі повідри-вало ноги і лікарі зараз вирішують, чи варто продовжувати ту агонію, що тобі доведеться називати життям. Сморід, що ти відчуваєш весь цей час. Це не сморід бункеру. І не мер-ці. Це гниття твого власного тіла.
І поки вона говорила це, я проживав кожен момент її розповіді й у кожен момент вірив, що саме це, це моя реальність
34
і насправді це і відбувається зі мною. Нарешті я закричав, щосили, так, як не кричав відтоді, коли крик був єдиним можливим способом вплинути на навколишній світ
Прокинувся у власному ліжку, на другому поверсі кабіни Буфе-стюарда. Хтось кричав. Я. То кричав я. І прокинувся від власного крику. У дві тисячі двадцять другому році.
Не хвилюйся, чийсь гарячий подих лоскоче вухо, поки блідо-білі пальці повільно проводять по моїй щоці.
Щоб я не робив, не можна дивитись назад, думав я і навіть
не ворушився. Я допоможу притупити біль, головне
віддайся фантазії, не повертайся у реальність. Вона значно
страшніша за все, що ти можеш побачити тут.
Дзвінок будильника. 20:20. За десять хвилин мені потрібно бути на роботі. Я розплющив очі та ще довго лежав, прислуховуючись до власних відчуттів. «Це тіло моє, я
справжній і все навкруги реально. Нікому і ніколи я контроль не віддам, прошепотів у темряву. Чуєш, я знаю, що це реальність».
І чим більше я шепотів, тим більше сумнівався у прав-дивості своїх слів. Невже я божеволію?
Я встав з ліжка, набрав у долоні води і вмив обличчя, зі-терши з себе залишки кошмарів, і вирушив на роботу, де шум
тарілок та кисло-солодкий запах переведеної їжі відроди-ли в мені реальність. Починався мій перший робочий день.
Глава 4
Закоханість від байдикування. Жовтень
І знову привіт, Л.!
Не уявляєш, яким щасливим я був, побачивши твого листа! Сто років сумував за нашими переписками і, особливо, 35
лікувальними ментальними піздюлями, що часом ти мені ви-писувала, і які так мені бувають потрібні.
Шкода, що пишу тобі тільки тоді, коли мені вони так необхідні, але зараз якраз такий випадок. Сподіваюсь, ти не проти знову по-дружньому пояснити мені, чому я ідіот. На кораблі вже три тижні. Двадцять два дні, якщо бути точним. Люди
тут дні не рахують. Кажуть: так час плине повільніше. Але мені
від цього простіше. Рахую, скільки тут пробув, скільки країн
проїхав, зі скількома дівчатами був близький. Так, наче ці числа визначають хто я. Наче зберігають від втрати себе.
За ці три тижні життя знову врослося в ці девятнадцять
поверхів кают, коридорів, ресторанів, фуд-кортів, буфетів, казино, дитячих центрів, бібліотек, кінотеатрів та всього, що тільки
можна було б запхнути на чотиристаметрову посудину, аби три
тисячі людей і півтори тисячі працівників не сильно замислю-валися, нащо вони взагалі теліпаються в цій величезній чашці
Петрі посеред Атлантичного океану. Поступово починаю за-бувати про існування світу
за межами цих металевих стін. Розумію, що він є, але відчуваю його як щось нескінченно далеке, ніяк не повязане з моїми днями і ночами. За останній тиждень