людей, що розпинаються про свої сни. По-доброму, якщо
вже ти не моя мати, не мати моїх дітей або ми хоча б не спи-мо разом, розповіді «а що мені сьогодні приснилося і щоб
це могло значити» краще залишити при собі. Але мені
страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше за все хотів би про це розповідати їм. Розповісти про це я можу тільки тобі.
Наш світ розвалився у ядерній війні. Не залишилось
ні країн, ні урядів, ні армій нічого. Ми живемо на залиш-ках цивілізацій, намагаючись добути те, що ще не було по-ховано під метрами і метрами радіоактивного пилу і піску, вичищаючи залишки продуктових складів, магазинів та тер-міналів, яким пощастило бути подалі від ядерних «грибів».
Коли закінчились і вони, нам поталанило натрапити на під-земний бункер, що за щасливим збігом обставин був облаш-тований усім необхідним для виживання: резервуари з водою, теплиці, генератори, запаси палива, їжі та води. Нашій
маленькій групі цього б вистачило на роки. Нас було чотир-надцять, і не сказати, що ми дуже близькі ми зустрілися во-лею нещастя і майже не розмовляли люди ці були не дуже
говіркі, якщо чесно, та й хто ж їх звинувачує, зрештою, післяа-покаліпсису. Але спільне виживання дуже швидко зносить усі
барєри. Тож я відчував, ми будемо тут щасливі.
Життя на новому місці йшло своїм ходом, ми дуже швидко обживалися, досліджували нові частини бункеру. Ну як досліджували
робив це здебільшого я. На місці мені ніколи не сиділося.
І все було б добре, і життя йшло як завжди, якби не по-стійний сморід, що кожного дня ставав нестерпнішим. Ігно-30
рувати це було вже неможливо, і залишалось або знайти джерело і усунути його, або покинути так добре облаштоване
місце. Останнє, звичайно, за даних умов, зовсім не варіант.
Я почав досліджувати кожен міліметр нашого притулку і ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк до ще одного підземного ходу. Хід настільки глибокий, що як туди не світи лі-хтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.
Мої компаньйони, звичайно, йти туди навідріз
відмовляються.
Вони взагалі люди доволі апатичні. Завжди доводиться
ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система підземного каналу для води виводить мене в іншу, та ще в одну, і так
до тих пір, поки я не збиваюсь з рахунку. Дідько!
Я точно заблукав. Так тут і помру, в цих підземних коридорах. Ніхто навіть не піде за мною.
І тут один із коридорів підземного лабіринту виводить
мене у велику білу залу. Освітлена десятком прожекторів, вона не зберігає в собі нічого, окрім компактно розставле-них шафи з книгами та дивану. Меблів сюрреалістично мало, і вони занадто маленькі для такого місця. Наче хтось пофар-бував у білий і переніс меблі з моєї квартири на цілий по-штовий склад.
Я не одразу її помітив дівчину на дивані. Вона спить
чи?.. Перш ніж подумати, вона розплющила очі й кинулась
на мене. Трохи обличчя мені все не подряпала. Я скинув
її з себе і, придавивши зверху, закричав: «Заспокойся! Я нічого тобі не зроблю! Тільки заспокойся!»
Халепа! Я навіть не впевнений, що вона мене розуміє.
Добре-добре, раптом заговорила вона. Тільки злізь з мене,
Я аж закляк.
Злізь з мене, будь ласка, повторила вона.
31
Ой, вибач, нарешті відповів я і виконав її прохання. Просто не очікував, що ти
Що я що? Не здичавіла?
Ну, типу того. Ти тут сама?
Ми всі тут самі, невдоволено відповіла вона.
Вона вивела мене з підземних лабіринтів до нашого нового дому. Всі інші якраз знову посідали вечеряти. Насправді ве-черяли вони чи снідали, ніхто не знав, адже сонце давно було
закрито непроникною хмарою радіоактивного пилу і ми просто умовно домовилися, що отакий прийом їжі буде вважа-тися сніданком, другий я пропустив, а ось цей, вже третій, а значить, вечеря. Я якраз зголоднів і дуже зрадів, що поспів
вчасно. Шкода тільки, джерело смороду віднайти не вдалося.
Мої компаньйони навіть не здивувалися новій особі.
Тільки глянули на неї і продовжили шкрябати вилками ден-ця своїх бляшанок з консервами хтозна якої давності.
Вони завжди були такими? здивовано питаєть-ся моя нова знайома.
Та скільки їх знаю. Апатія далеко не найгірше, що з людьми можуть зробити такі умови життя.
І тобі нормально?
Краще вже так, ніж самому.
Дівчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зі мною на поверхню. І єдина, хто готова була
ризикувати своїм життям заради мого. Дні швидко перели-вались у тижні, а ті, своєю чергою, у місяці.
Ми проводили майже весь час разом і, логічно, ставали
дедалі ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне ігнорування нею будь-кого іншого з нашої маленької комуни. Вона
навіть за одним столом з нами не їла.
Врешті-решт я вирішив щось із цим зробити. Зібрав
усіх у великій залі там, де ми зазвичай і трапезували. Тоб-32
то займались найважливішою річчю, разом зі сном та зби-ранням припасів. Життя в цей час стало доволі примітив-ним, що тут скажеш.
Я зібрав усіх і підлаштував усе так, аби моя подруга
зявилася на цю «інтервенцію». Вона увійшла в кімнату
і ввімкнула світло.
Блядь! від несподіванки зойкнула вона, і пере-вівши подих, додала: Що тут, чорт забирай, відбувається?
А ти не бачиш? Ми проводимо інтервенцію.