Віват! Віват! у захопленні заревіли гості, аж луна покотилася крізь відчинені вікна. Оце так! Хай живе шляхетний дон Елеодоро Ебано Перейра!
Хай живе! Славно!
Тепер настала черга для дона Елеодора стукатися своїм кубком об кубки, наставлені вдоволеними шляхтичами, кланятися на всі боки й дякувати за честь. Коли ж гості трохи погамувалися, він попросив хвилинку уваги й виголосив коротеньку промову. Згадав свої дитячі й юнацькі літа, проведені разом з Ґабрієлем де Ларою в колегії отців єзуїтів, підкреслив усі позитивні сторони вдачі свого приятеля і на кінець сказав:
Я щасливий, шляхетні панове, що мій найщиріший приятель дон Ґабрієль де Лара тішиться серед вас цілком заслуженою повагою й любовю. Знають про дона Ґабрієля також і в нашій столиці. Тому думаю, що, поки Ґабрієль де Лара житиме в Паранаґві, нема підстав боятися призначення сюди якогось іншого адміністратора. Коли б же навіть якась така загроза і зайшла, то я вживу усіх сил і всіх впливів, щоб до цього не допустити.
Оплески й нові крики вкрили останні слова Ебана, так що минуло добрих кілька хвилин, поки гості заспокоїлися і заговорили на інші теми. Вони не відбігали далеко від першої і все зводилися до нарікань на корону. Колоністи скаржилися на державну монополію, що прибрала у свої руки торгівлю пшеницею, вином, оливою і навіть сушеною рибою, на всякі обмеження у розвитку промислу на терені Бразилії, на протеговання короною всяких недолугих аристократів, що обіймали по колоніях важливі пости, і врешті на постійну плутанину у справі індіян.
Скажіть нам, шляхетний доне Елеодоро, сопів дихавичний* Пенеда, чи ми маємо право використовувати для роботи дикунів, чи ні? Як собі там корона думає: маємо ми купувати муринів аж з Африки, чи виконувати всю працю самі, щоб тільки не турбувати червоношкірих?
Гість засміявся:
А ви чекаєте на спеціяльне благословенство корони, чи Апостольської Столиці?
Ми, звичайно, не чекаємо, але...
Добре робите, перервав Елеодоро. Зрештою, маєте ж декрет його королівської милости дона Феліппе Третього...
У світлиці знялася буря голосів:
До дідька! Від того декрету минуло вже майже тридцять років, то ж ті індіяни, які були в рабстві, вже вимерли!
А з тих войовничих племен, які нам декрет дозволив поневолювати, нема й не буде користи!
Авжеж, канібалом і ворогом доробишся!
Доробишся до того, що твою кривавицю пустить з вогнем, а тебе на тому самому вогні спече і зїсть!
Ми не можемо обійтися без рабів!
Хтось же мусить працювати!
Дон Елеодоро підняв руку і присутні затихли.
Мої шляхетні друзі, заговорив він, я далекий від того, щоб підбурювати вас проти королівських декретів, чи закликати до непослуху Найсвятішому Отцеві. Але кожен з нас має право боронитися. Звичайно, це дуже гарно, що король і Найсвятіший Отець керуються гуманністю і християнськими засадами, однак, вони може й не знають, що їхня оборона дикунів являється одночасно для нас смертним вироком... Ви правду кажете, що без рабів ми нічого тут не зробимо, ми загинемо всі, або станемо такими ж дикунами, як і всі червоношкірі. І тому мусимо боронитися. Ви чули вже про отця Таньо? Ні? То послухайте...
Отже, отці єзуїти вислали з Буенос-Айресу до Апостольської столиці зі скаргою на бандейрантів і на торгівців рабами отця Таньо. Отець Таньо дібрався до Найсвятішого Отця папи Урбана, упав йому до ніг і наскаржився. Правда, бандейранти сильно потурбували єзуїтські редути в Параґваї, але, самі знаєте, що тепер поза редутами бранців тяжко знайти отці єзуїти такі запопадливі, що нам нічого не лишають... Його Святість папа Урбан прихильно вислухав отця Таньо і видав йому булу, в якій екскомунікує бандейрантів, а при них і всіх рабовласників...
Як?!
Та не кажіть!
Не може бути!
Гості позривалися з місць й загуділи, мов роздрочене гніздо диких ос.
Не може бути, шляхотні панове, а так воно є насправді: Апостольська Столиця загрожує екскомунікацією* усім тим, хто полює за індіянами не лишень наверненими, а й ненаверненими, з чемною усмішкою перехилив голову набік Елеодоро, граючи іронічним поглядом своїх чорних очей. З того ясно виходить, що, хто підтримує бандейрантів, купуючи у них дикунів, також має підпасти під екскомунікацію...
Ну, ну, хай би спробували мене екскомунікувати! спалахнув гнівом Ґабрієль де Лара і вдарив долонею по столі.
Спробували, кажеш? обернувся до нього Елеодоро. Тоді ти нічого не знаєш. Отець Таньо, вертаючись з Европи, заїхав до Ріо-де-Жанейро, вдався до єзуїтської колегії, порадився з клером, а тоді бух! прочитав булу в церкві й на її підставі проголосив екскомунікацію всіх бандейрантів і рабовласників...
По тих словах гудіння осиного роя змінилося бурею.
Та він здурів?! Нас екскомунікувати?! За дикунів?! За поган екскомунікувати католиків?! Оце так справедливість! І що люди на це?
Люди? перепитав дон Елеодоро. Люди обурилися. Ціле місто зворохобилося і накинулося на колегію. Прийшлося б єзуїтам погано, коли б не вмішася губернатор І не вислав їм на оборону війська. З великою бідою вдалося стримати розшалілий натовп, який хотів рознести вщент цілу колегію.
І шкода, що не рознесли! зітхнув Пенеда. Треба би було вже раз навчити преподобних отців розуму. Чому вони мішаються не у своє діло?