Початок дискусії дала найголовніша новина, що її приніс дон Елеодоро зі столиці: оце уряд видав декрет про підняття в Паранаґві осельного стовпа. Іншими словами сказавши, Паранаґву визнано вже за сталий осідок, який мав бути внесений на мапи і включений в адміністративну й господарську мережу корони.
Нарешті додумалися! вигукнув Педро де Узеда. Давно пора!..
Егеж! підтакнув Крістомо Алвес. Пригадали собі, що десь люди живуть, працюють і потребують якогось відзначення й допомоги.
Яка там у дідька допомога! запротестував Жвон Пенеда, стукнувши по столі кубком. Що ми зискаємо від корони? Думаєте, королівська й папська столиці дбають за наші інтереси? Ніколи! От, накладуть на нас податків, понаписують нам бул та декретів, щоб звязати нам руки, а накінець пришлють якогось нездарного адміністратора, який має ласки при дворі, але не має найменшого поняття про місцеві справи. От і все!
Пенеда обвів усіх вічно посоловілими, як у пяного, очима, з яких однак у той момент сипалися іскри гніву, і, важко відсапуючись, замовк.
І з того почалася суперечка. Педро де Узеда зі своїми сторонниками обстоював погляд, що признання за Паранаґвою прав оселі спричиниться до її скорішого розвитку, а Жвон Ґонсалвес Пенеда, Ґабрієль де Лара й інші доводили, що корона робить лишень труднощі й руками колонізаторів витискає для себе найбільші зиски. За тим посипалися скарги на королівський уряд за те, що в колонії висилають різних протегованих осіб, щоб помогти їм збити капітали на кривавиці колоністів.
Ви ж подивіться, розходився все більше Пенеда: приїде отакий білоручка, покрутиться трохи, набереться добра, щоб мати чим жити до кінця життя у розкоші, й тікає назад. А ми? Ми працюємо нарівні з нашими рабами, нераз під голим небом на землі спимо, нераз тижнями голодуємо серед пралісів...
Скажи, друже, що ми попросту дичіємо, вкинув де Лара.
Авжеж, що дичіємо! згодився Пенеда. Ми змішуємося з цією землею і стаємо подібні одні до одного: ми їй даємо цивілізацію, а вона нам дикунство. Різниці між нами стираються...
Почекайте, сеньйоре Пенеда, попробував зупинити сердитого шляхтича Крістомо Алвес, ось коли наша оселя розростеться, коли приїдуть свіжі сили з Европи...
До дідька! люто гукнув Пенеда. Ясно, що на готове наїде всякої наволочі. Можливо, що навіть зявиться сам спадкоємець колишнього губертатора Лопо де Соуза, чи як його там? А де вони досі були? Навіть носа не показали, правда?
Не показали, бо не мали чого тут шукати. Самі знаєте, що землі стояли облогом...
На милість Божу! відсапнув Пенеда. А ви ж, приятелю, як хотіли?! Як же землі мали не лежати облогом, коли над ними господарського ока не було? Ви ж хіба не знаєте, скільки праці земля вимагає?
Знаю... якось неохочо відповів де Узеда. А тому й кажу, що чоловік сам один тут нічого не зробить, хоч би і як хотів. Ось нас тепер є гурт, тепер...
А, тепер так! перебив його Пенеда. Тепер, коли вже найтяжчий початок зроблено може зявитися й господар шляхетний дон Лопо де Соуза. Правда?
Педро де Узеда почав піддаватися:
Не буду з вами сперечатися, шляхотний сусіде, тільки ж скрізь і завжди повинен бути господар...
Чекайте, дорогі приятелі, вмішався в розмову де Лара. Я вам скажу свою думку... Ми, звичайно, не є проти того, щоб у Паранаґві уряд
затвердив якогось адміністратора. Порядок мусить скрізь бути. Але ми є також за тим, щоб цим адміністратором була своя людина, яка ділила з нами і ділить всі труднощі життя. Ми хочемо в нашому майбутньому начальникові бачити приятеля і товариша, а не якогось непотреба з білими ручками, що його корона схоче винагородити за якісь там заслуги нашим коштом. Чи не так я кажу, приятелі?
Так, так! дружно загукали всі присутні, включаючи й Узеду. Ми хочемо свого чоловіка!
Ми хочемо шляхетного дона Ґабрієля де Лара!
Певно! Нікого іншого!
Він би показав, як треба господарити!
Він уже показав, більше не треба!
Гості похапали свої кубки, позривалися з місць і стали вигукувати «вівати» на честь господаря. Ґабрієль де Лара, скриваючи свою радість, дякував на всі боки, обіймався, тиснув простягнені руки і говорив:
Приємно мені бачити таку прихильність, шляхетні сусіди... Бог вам заплатить за щирість... Але я працював не для того, щоб стати вашим начальником... Мені байдуже за уряд... Я працюю з обовязку і любови до землі й наших дітей...
Славно, славно! ще більше розкричалися гості. Отакого ми пана хочемо!
Фрей Жоакінь, ніби прокинувшись, позіхнув і знову схилив голову, а дон Елеодоро Ебано Перейра перебігав поглядом з одного обличчя на друге, і в його гострих та мудрих очах світилася усмішка повного задоволення. Гості ж, яким хміль розвязав язики, тепер почали напирати на нього з вимогами й запитаннями:
Ви там, доне Елеодоро, близько стоїте до генерального губернатора. Перекажіть йому, щоб призначив нам дона Ґабрієля де Лара...
А може й ви, шляхотний сеньйоре, тягнете руку за аристократами з корони, е?
Певно, з них більше користи, як з бідних колоністів...
Ебано Перейра усміхнувся широко, виставивши, мов на показ, свої рівні, білі зуби.
Ні, мої приятелі, заперечив щиро й весело. Я зовсім не тягну руки за аристократами з корони. У нас на півночі їх також ніхто не любить. Я ваш, друзі мої, і для вас готов зробити все, що лишень буде у моїх силах...