І тому імена таких бандейрантів, як Таварес, Прето, Фернон Діяз Пайз Леме, Маноел Борба Ґато, Бартоломеу Буеноє, Паскоал Морейра, Франсіско Буенос, Матеус Луїз Ґроу та десятки інших сьогодні зачисляються бразилійською історією до найвидатніших постатей минулого. Але в ті часи, на які припадали життя й діяльність згаданих людей, їхні імена викликали жах, а сліди їхніх походів значили крові пожежі.
Треба зазначити, що і королівські уряди і Апостольська Столиця забороняли полювання за індіянами, особливо тими, що знаходилися в місійних оселях. Португальський король Себастьян ще в 1570-му році, а спільний для обидвох держав еспанський король Філіппе Другий у 1605-му році видали декрети, згідно з якими в рабство можна було брати лишень канібалів, або ворожо наставлених до колонізаторів індіян. Решта ж смирних племен не сміла підлягати ніяким утискам, переслідуванням, чи примусам до будь-якої праці. А король Феліппе Третій у 1611-му році проголосив був скасування всякого рабства для індіян, і лише під натиском рабовласників змінив цей декрет, давши право тримати далі в рабстві тих, які в ньому перебували, а також дозволяв полювати за всіми
воюючими, чи то між собою, чи то проти білих, племенами. Остання редакція цього декрету дозволяла колонізаторам і бандейрантам вимінювати також бранців, що в міжусобній війні попали з одного племени до другого і, згідно з індійськими законами, мали бути вбитими. Індіяни мали звичку полонених привязувати на шнурок і так убивати. Тому полонені називалися «вязнями шнурка» «муссурани» по-індіянському, або «корди» по-еспанському.
Однак, всі ці декрети й бу̀ли не мали великого значення за океаном. Їх обходилося різними дорогами, або просто не приймалося до уваги, і сила закону була безсильною проти закону сили.
По якомусь часі це привело до того, що індіяни, як вогню, боялись місійних осель, не вірили священикам-місіонерам і не давали себе намовити перейти жити до редутів. Вони або тікали в глибину пралісів, або ставали на стопу смертельної ворожнечі супроти кожного білого, або впадали в другу скрайність і, ставши по боці наїзників, добровільно помагали їм колонізувати землі й полювати на інші племена.
Взагалі, невідомо, якими б шляхами пішла історія Бразілії, коли б у португальських колонізаційних заходах не приймали найактивнішої участи мішанці, що походили від наїзників-батьків та індіянок-матерів, і самі індіяни. Фактом є, що французьку інвазію біля теперішньої столиці Бразилії Ріо-де-Жанейро в затоці Ґванабара між 1555-1567 роками португальці відбили при допомозі мамелуків (мішанців) та індіян. Другим фактом є, що величезне індіянське повстання племен тамойос проти португальців у тих самих роках розбито обєднанням племен ґваяназців. І нарешті в половині 17-го століття інвазію голландців, що окупували Пернамбуко, португальці також відбили при допомозі індіян та мамелуків. В одному з підручників історії знаходимо таке твердження автора про цей останній факт: «Спільна небезпека наблизила пана до раба, європейського вояка до бразілійського, білого до чорного і до індіянина-приятеля; зєднала всі серця в одну національну родину і одну релігію». Автор говорить, як бразилієць, забуваючи, що в ті часи, як португальці, так французи, чи голландці, були однаковісенькими наїзниками й однаковісенькими ворогами індіян. А індіяни, стаючи то по боці португальців, то по боці французів, то по болі голляндців, помагали лишень одному наїзникові проти другого й для закріплення ворожої влади над собою клали голови у взаємовинищуванні на користь поневолювачів. Навіть мурини, відірвані від рідної землі й запроторені в рабство у цей далекий край, втягнені були у вир розигри ворожих їм сил і гинули за інтереси своїх ворогів.
Від епохи, в якій пробігає дія роману «Жаїра», нас відділяє понад три століття, і, здавалося б, фатальні помилки і злочини, що їх робили дикуни з бразилійських пралісів, не представляють собою ніякого інтересу для людей 20-го століття. А однак, передаючи цю книжку в руки читача, ми поручаємо йому проведення деяких порівнянь між давно минулим і сучасним, між примітивними дикунами й цивілізованими людьми нашої доби, між одвертими войовничими колонізаторами старовини й «носіями культури та братерства» модерного віку, між відданими рабами віджилої давнини й сучасними сторонниками ідеї мирного співжиття давуна* і сарни, пирію і пшениці, вогню й води, розбійника й чесного господаря.
Твори великих мистців є безсмертними й ніколи не тратять актуальности. Але авторка «Жаїри» зовсім не претендує на безсмертну славу, ані не зачисляє себе до великих мистців, і найбільшим щастям уважатиме, коли доживе до того часу, в який ідея роману перестаріє, а сама книжка не знайде аналогії в подіях нової ери.
Земля «Святого Хреста»
Стомлений цілоденною спекою, острів Котінґа тепер дрімав, заслуханий у безконечну казку, що її пряли свіжі морські вітри, а затока колисала його ритмічними поштовхами хвиль і тулила до свого теплого лона. Із західнього боку, зовсім поруч, лежав його побратим Котінґа Раза, а обидва вони були подібні до близнюків, що розкошують у літеплі, наготованому ніжними материнськими руками.