Приблизно з середини 16-го століття в різних капітаніях Бразилії виникає своєрідна пошесть походів вглиб країни. Скрізь починають гуртуватися озброєні експедиції приватного характеру і розповзатися, здебільше водними шляхами, на захід, північ і південь. Оскільки в місцевості, де є тепер місто Сан Павло, починалася славна в ті часи праісторична сухопутня дорога, яку індіяни назвали Пеабіру і яка йшла від східнього аж до західнього берега материка, а також і тому, що біля Сан Павло бере свій початок велика ріка Тієте, яка тече на північний захід і впадає в ріку Парана та представляє собою взагалі вигідний шлях сполучення з іншими ріками, Сан Павло стало офіційним осередком більшости таких озброєних експедицій, званих бандейрами . Тут формувалися їхні відділи, звідси вони вирушали у довгі походи, сюди поверталися знову, коли доля їм взагалі судила повернутися.
Бандейранти відіграли величезну ролю в історії Бразилії: вони торували нові шляхи, закладали нові оселі в глибинах пралісу, очищали простори від диких племен, а головно, нищили всі еспанські осідки. Ігноруючи всякі кордони й договори, бандейранти вдиралися в еспанські володіння, плюндрували єзуїтські редути, виловлювали для невільничих ринків їхніх обивателів і взагалі робили все можливе, щоб перетворити Тордезільський Трактат у клапоть безвартісного паперу.
В наслідок їхніх походів протягом 16-го, 17-го і першої половини 18-го століття території португальських володінь далеко попереходили межі Тордезільського трактату, і Еспанія при укладанні нового договору в 1750 році т. зв. Мадрідського Трактату була поставлена перед доконаним фактом, хоч суперечки, тяжкі й криваві, йшли ще довго.
Взагалі боротьба за кордони на території Бразилії складає окрему історію, що про неї можна
було б написати багато книжок. А особливої гостроти вона набрала саме на півдні. Еспанці твердили, що межа Тордезільського трактату мала б кінчатися десь вище Паранаґви, біля півострова Кананея. Португальці ж уважали, що вона тягнеться ще далі на південь і кінчається біля затоки Лагуна, а тому дуже обурювалися фактом, коли еспанці на своїх картах називали Паранаґву «Затокою Кастильської Корони».
Відносний спокій наступив лишень між 1580-1640 роками, коли по вимерті власної королівської династії Португалія була прилучена до Еспанії, а в наслідок того боротьба за кордони втратила до певної міри сенс. Але саме тоді наступила епоха найчисленніших і найактивніших походів бандейрачтів. Користаючи з офіційного акту обєднання обидвох держав, бандейранти зовсім перестали числитися з кордонами й бушували по еспанських територіях, як по своїх власних.
Найбільшу спокусу становили собою для бандейрантів єзуїтські редути. Там можна було набрати золота і присвоєних та привчених до роботи рабів-індіян, що мали далеко більшу вартість і більший попит на невільничих ринках, ніж дикуни з вільних племен. І тому всю свою увагу бандейранти скерували на місійні оселі. Щоб мати уявлення про спустошення, які вони чинили, досить лишень згадати, що за три роки 1628-1631 на невільничих ринках для Ріо-де-Жанейро і півночі Бразилії було продано понад 60,000 рабів, виловлених саме в Індіянсько-Християнській Провінції Гваїра, а 15,000 її обивателів полягло на полі бою в обороні своєї свободи. Ще в 1620-му році були знищені міста Сіюдад Реал де Ґваїра, Віла Ріка, Шерес і Асунсіон, а на початку 1629-го року обєднана бандейра Рапоза Тавареса і Маноела Прето погромила і знищила редути св. Антонія, Сан Міґел і Жезус Марія, взявши за одним заходом понад дві тисячі індіян. Мешканці ж поблизу розташованих місійних осель, зачувши про бандейрантів і про долю сусідніх редутів, почали підозрівати отців єзуїтів у зраді й розбіглися по пралісах. Опірні пункти християнства й цивілізації знищено, але разом з тим знівечено й еспанські претенсії до великих обширів землі.
Еспанці помимо того, що Португалія якийсь час була приєднана до них, боронили своїх прав і своїх інтересів, не раз билися з бандейрантами, не раз громили їх і відбирали бранців та пограбоване добро, а при тому постійно вносили скарги до королівського уряду та Апостольської Столиці. Але це мало помагало, бо бандейранти були невловимими, або видумували собі різні претексти для нападів. Так, наприклад, Рапозо Таварес і Маноел Прето напали на редут св. Антонія під тим претекстом, що настоятель редуту о. Мола відмовився видати бандейрі раба одного з бандейрантів Татаурану. В минулому Татаурану був вождем великого і сильного племени та належав до редуту. Пізніше він попав у рабство до Сімона Алвареса. Доля хотіла привести його разом з бандейрою в рідні околиці, з чого скористав Татаурана, втікши і сховавшись у редуті. Це ніби послужило причиною, що бандейра, в обороні інтересів свого товариша, зруйнувала редут і забрала в ньому понад 800 бранців.
Похід обєднаної бандейри Рапоза Тавареса і Маноела Прето зачисляється до найвидатніших в історії, а бразилійський історик Таунай пише про нього таке: «Це була виправа жорстока, дійсно найжорстокіша, ніхто не може цього заперечити. Але рівночасно мала вона значні наслідки для майбутнього Бразилії. Коли б не заходи Антонія Рапозо Тавареса, кордони сьогоднішньої Бразилії були б на ріці Паранапанема, і Мато Ґроссо також не належало б нам, опановане еспанськими редутами».