му не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас1
Де ж це, далеко? спитав я.
А от побачиш. Йди за мною.
Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під
стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невелич-
кому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в
зелені.
Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий
отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився
туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва
опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек по-
іом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися
гмугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два
мкна: одне в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно,
було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сю-
ли не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць;
воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на ка-
м яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підзе-
мелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з ка-
міння.
Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і,
розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змика-
лася вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці
сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і
щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті.
Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і
коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б
вважати за кам'яну статую.
Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх
за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву
голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно
вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою ту-
манною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли
там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне
світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім
знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись
міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я ми-
моволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмок-
тує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закра-
\ося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на
собі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.
Валек! тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Ко-
ли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник
Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав
їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байду-
же прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи
своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почу-
ваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.
Ходімо... ходімо звідси! смикнув я Валека. Відве-
ди її...
Ходімо, Марусю, нагору, покликав Валек сестру.
І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумні-
ший і мовчазніший, ніж звичайно.
Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? спи-
тав я у нього.
Купити? усміхнувся Валек. Звідки ж у мене гроші?
Так як же? Ти випрохав?
Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я по-
тяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.
Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклав-
ши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.
Ти, значить, украв?
Еге ж!
Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали
мовчки.
Красти недобре, вимовив я потім в сумній роздумли-
вості.
Наші всі пішли. Маруся плакала,- бо вона була го-
лодна.
Так, голодна! з жалісною простодушністю повтори-
ла дівчинка.
Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дів-
чинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився насвоїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, ле-
жав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі.
Поглянувши на Марусю, яка обома руками тримала шматок
булки, у мене защеміло серце.
Чому ж, спитав я з зусиллям, чому ти не сказав про
це мені?
Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх
грошей нема.
Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.
Як, потихеньку?
Т-так.
Значить, і ти б теж украв.
Я... у свого батька.
Це ще гірше! з певністю сказав Валек. Я ніколи
не краду у свого батька.
Ну так я б попрохав... Мені б дали.
Ну, може, й дали б раз, де ж напастися на всіх жеб-
раків?
А ви хіба... жебраки? спитав я у палим голосом.
Жебраки! похмуро відрізав Валек.
Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.
Ти вже йдеш? спитав Валек.
Так, іду.
Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзя-
ми безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось
затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послаб-
шала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що
доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко.
Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон
прогнав своїм повівом моє глибоке горе.
НА СЦЕНУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ
ПАН ТИБУРЦІЙ
Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше,
так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з'явився
на гору.
Я зрозумів, чому він сказав це.
Ні, я... я завжди ходитиму до вас, відповів я рішуче,